![Життєпис Білого Ворона [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Життєпис Білого Ворона [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #2
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Життєпис Білого Ворона [uk]». Краткое содержание книги:
«Життєпис Білого Ворона» оповідає про юнака на ім’я Білозір, який вважав, що має рідних, батька, власну оселю. А виявилося, що він круглий сирота, нащадок ворожого цій землі народу, а ті, що прихистили його, навіть не є людьми. Та, помандрувавши по світу, Білозір знову повертається в родину дивних, яка виростила його. Колишній наївний хлопець став дорослим шукачем пригод на прізвисько Білий Ворон, часом безжальним, часом жорстоким. Та в його серці непохитною зосталася вірність названому батькові, котрий виявився ватажком повстанців, і землі, яка дала можливість Ворону звити гніздо…
Отже, я вибрався з човна, обдивився воїнів і зброю та вислав розвідку вздовж берега. Найсінь говорив, що, коли нас несло до Побережжя, він побачив біля берега щось схоже на корабель. В тому напрямку і пішли розвідники. Я порахував запаси їжі, розпаював їх межи вояками, і ці прості клопоти трохи притлумили моє горе. Немлінь лежала оподалік, вкрита вояцькими куртками. Я намагався не дивитись в той бік, як і не чути тихого плачу немовляти.
Розвідники повернулися швидко. Вони сповістили, що у невеличкому заливчику сів на мілину корабель, очевидячки загнаний туди бурею. Корабель був з Західних Земель. «Тигр» — розвідник описав мені й корогву — на білому тлі, посередині, дві сині поперечні смуги… Корогва Белату, купецької республіки, без герба і девізи… Гаразд…
Я завагався… Іти туди й просити допомоги? Белатцям я не довіряв… Однак, щось робити було треба… Сидіти сиднем — нічого не висидиш. У белатців можна буде роздобути, принаймні, шматок цукру для немовляти, котре вже другий день смоктало лише розмочений хліб. І у них напевне є мапа, а отже ми взнаємо шлях до найближчого поселення, де можна знайти жінку-годувальницю…
Ми рушили… Я ніс на руках мертву Немлінь… Вона була такою легенькою… Як дитина… Поховати її я вирішив тоді, коли вже остаточно з’ясуються всі обставини…
Не доходячи до заливчику, ми розділились. Я залишив біля загиблої двох воїнів і доручив одному з них дитину. Потім став на чолі загону, наказав перевірити луки, мечі, і ми рушили.
Ох, як добре, що ми наготували зброю… І добре, що напали першими… Хоча — я себе не виправдовую… Я зі страшною швидкістю котився на дно безодні… Отієї, про яку говорив мій незабутній побратим… Я взагалі — то завжди був схильним до того «моанського шаленства», що є складовою часткою «загадкової моанської душі». А про мене — що тут загадкового… Спершу даси комусь у пику, а потім самому соромно… Але те, що я зробив тоді, на березі — не було шаленством. Це був холодно виважений злочин…
Белатський корабель стримів на мілині, перехнябившись набік. Моряки снували від нього до берега, витягуючи і просушуючи які-то тканини… На вогнищі, в казані, готувалася їжа… А біля вогнища стояв…не хто інший, як пан Рістені.
Отут і накрила мене ота сама холодна розважливість… Дев’ять років… Дев’ять… Невже пройшло вже стільки часу, відтоді, коли я переплив прикордонну Годицю… І рівно сім літ промайнуло з того дня, коли мене повезли за Небесні Гори…
Я наказав «тиграм» бойову готовність… Я наказав наготувати луки. Я наказав не стріляти в чоловіка у сірому камзолі, а захопити його живцем… Я наказав винищити команду корабля до останньої людини… Їх було вдвоє більше, тож потрібно було діяти швидко… Щоправда, люди Заходу занадто покладалися на порох. А сухого пороху у них бути не могло. Зате кожний моряк мав за поясом тесака… У Рістені була шпага… Добре… «Тигри» натягли луки і я махнув рукою…
Ми стріляли, доки не вийшли стріли… Тоді пішли врукопаш. Чисельність до того часу вже зрівнялася… Лоянці йшли строєм, котрий поетично звався «журавлиний клин», і убивали, убивали, убивали… Непереможні гвардійці імператора… Я й досі згадую про вас з ніжністю, згадую вашу нестримну гордість, і не менш страшну покору… Ви навіть не спитали мене — для чого я це наказав…
В живих зостався самий лише Рістені. Найсінь підтягнув його до мене і поставив на коліна. Клятий гендляр не пізнав мене… Він продав у рабство юнака з вусиками підківкою і сивим пасмом у білявому волоссі… Юнака, котрий, незважаючи на це пасмо, був лише веселим гульвісою… Зараз над ним стояв озброєний мечем зсивілий бородань, обпалений лоянським сонцем трохи не до чорноти. Певне, в моїх очах було щось таке, що торговець аж затрусився.
— Розбагатіли, пане Рістені, - холодно мовив я, — це ваш корабель, чи пана Молла?
Белатцеві заціпило… Він все ще мене не пізнавав…
— Невже, — продовжував я єхидно, — Господь полюбляє паскуд, ладних продати свого ближнього у рабство до язичників? До речі, Рістені, ви так і не заплатили мені за вірну службу…
Він згадав… Я це бачив… І затрусився, наче проклята душа у пеклі.
— Я не винен! — вигукнув белатець, — я всього лишень бідний торговець! Мені наказав позбутися вас пан Молла! Я був у нього на службі! Що лишалося робити бідному белатцю!
— Це ви самі придумали, чи разом з Роллою, — поцікавився я спроквола.
— Ролла? — витріщився Рістені непорозуміло, — до чого тут Ролла? Він усе місто підняв на ноги, коли отямився від тої браги, якою вас пригостили лоянці! Він вас опісля ще півроку шукав…