Історія України-Руси. До року 1340

Але Ахмат, пострашивши людей, і сам не відважив ся лишити ся на Руси, боячи ся пімсти князїв. Лишивши своїх братів господарити в слободах, сам він забрав ся з Руси з татарським військом, ведучи з собою невільників і для постраху забиваючи по одному невільнику на кождім пристановищі. Тодї Сьвятослав задумав пімстити ся і зробивши з своєю дружиною засїдку, напав на Ахматових братів у дорозї, коли вони йшли з одної слободи в другу з людьми. Ахматових братів йому зловити не удало ся, тільки людей він побив, але се навело такий пострах, що Ахматові брати, покинувши слободи, втїкли до Курська, а люде з слобід розбігли ся.

Олег, що хотїв вести справу лєґальною дорогою — „Богомъ и правдою своєю потягати бесерменина”, був дуже нагнїваний на Сьвятослава, що той своїми розбійничими нападами його компромітує, й жадав він нього, щоб ішов або до Телебуги або до Ногая оправдати ся. Розумієть ся, Сьвятославу по тих його вчинках було небезпечно показувати ся Татарам, і він не згодив ся. Тодї Олег, аби показати, що не солїдаризуєть ся з Сьвятославом, поїхав уже сам в Орду зі скаргою на Сьвятослава і прийшов звідти з Татарами і з порученнєм укарати свого свояка і присяжника. Сьвятослава убито, але се не минуло так: за нього помстив ся його брат — забив Олега і його двох малих синів 5).

Ся сумна історія, від котрої сучасникам ”хлЂбъ во уста не идяшеть отъ страха”, дуже докладно характеризує становище дрібних князїв під татарською зверхністю. Розумієть ся, відважні авантурники як Сьвятослав стрічали ся рідко — їм не спочуває, видко, й автор сеї повісти. Загал князїв, як Олег, старали ся покорою та улеглістю прихилити до себе ласку зверхників. Але й при найлїпшій волї трудно бувало вийти з Татарами на добре, коли починала ся боротьба партій в самій Ордї (як тут між Телебугою і Ногаєм). Тодї особливо небезпечним ставали всякі вороговання князїв між собою, на котрі гірко відказує й автор наведеної повісти 6), та конфлїкти їх з татарськими аґентами. А для таких конфлїктів особливо давав широке поле практикований у Татар звичай — винаймати збір дани за певну з гори заплачену суму. Такий підприємець, розумієть ся, старав ся з можливо більшою надвишкою вернути свої гроші, а татарське правительство прижмурювало очі на його надужитя, аби не відібрати у нього й иньших подібних охоти до таких винаймів на далї.