Жлобологія
- Автор: Водичка Густав, Ешкилев Владимир
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Мистецька агенція «Наш Формат»
- ISBN: 978-966-97344-0-2
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Жлобологія». Краткое содержание книги:
Книга є рекомендованою для читання всім, хто вважає себе «інтелігентною людиною», «елітою нації», «душой народа», «знавцем істини», відданим адептом «масковского православія» та й, зрештою, кожному, хто хоч раз ставив собі запитання: «Чому в Україні з історією і з добробутом не склалося?».
У всіх текстах збережені особливості мовлення авторів. Уживання ненормативної лексики в окремих авторів не є самоціллю, бо дозоване і вмотивоване емоційністю розмови. Це є невід’ємною складовою діалогу і водночас відтворює авторську стилістику викладу думок. Кожен з авторів у природний для себе спосіб тлумачить певні філософські та культурологічні категорії, про які йдеться в роздумах.
Небажано читати цю книгу людям з обмеженими розумовими здібностями, спричиненими браком освіти, культури та виховання, адептам різних людиноненависницьких ідеологій, особам із ознаками політичної шизофренії та інших афективних станів, дітям до 18-ти років, а також людям із нестабільною психікою.
Ми досі не можемо вибрати між красивим і корисним, тому нюхаємо і жеремо все підряд. А потім дивуємося, звідкіля це розвелося стільки жлобів.
Світопатія
Ми існуємо в суспільстві, яке завершило етап народотворення, але політичною нацією ще не стало. Українське суспільство завжди було ментально вразливим, хворобливим, а нині стало просто хворим. Щось схоже на «мозаїчну психопатію». Жлобство — один із симптомів. Байдужість, брутальність, брехливість, неможливість підтримувати стосунки і т. д.
Суспільство в своєму теперішньому вигляді взагалі хворе явище. Лао-цзи в «Дао де Дзин» писав: «Нехай селища будуть маленькими, а кількість мешканців в них нечисленною... І хай вони зранку до вечора чують кукурікання сусідських півнів і гавкання собак. Але хай люди нікуди не переїжджають і дивляться один на одного здаля». Чому? Бо нормальне функціювання людської спільноти — це мала група. Сім’я, рід — в патріархально старому сенсі. Багатоукладність, коли разом живуть 3-4 покоління, сіють, полюють, захищають своє. Цей «модус вівенді» — природний. Агломерація і укрупнення — патологічне явище, виробництво і пожирання субпродуктів. Від того, що в людей з’явилися надлишки їжі, робочих рук і вільний час, вони перетворилися на злоякісну пухлину цивілізації.
Ймовірно, кількасот років тому синонімом жлобства було хуторянство. Усім відома полеміка між апологетом хуторянства Кулішем і шибайголовою Шевченком. І народ при всій своїй природній вайлуватості обрав собі іконою несамовитого міфотворця, а не приземленого реаліста. Полеміка триває досі.
Хоча учасники подібних дискусій теж перебувають у жлобській системі координат. Як у Джонатана Свіфта — з якого боку краще розбивати варене яйце, з тупого чи гострого.
Якщо говорити про базовий чинник, за допомогою якого можна визначити хуторянсько-жлобський дискурс, то це — демонстративна закритість, агресивна відчуженість. Ми з образою і погордою ставимося до всієї решти світу. Крім усього іншого, вважаємо, що світ нам щось винен. І чому? Тому що ми страждали, мучилися і таке інше. Тобто — більше нічого. Це століттями в Україні відбувається. І, власне, про такі дражливі речі я написав книжку «Тремтячі еліти», де виводжу психогенез українців і з комплексу меншовартості, який цей народ вперше «заробив» ще при варягах. Зайди створили реально дієву модель держави, яку століттями затято наслідували, точніше, робили макет, як у культі карго, відтворювали те, що не мало функціоналу, який був закладений і працював у VIII-IX столітті. Москалі так само мавпували візантійську модель — і нам накинули.
І то все, врешті-решт, перетворилося на лайно в державницько-цукерковій обгортці.
Культ карґо
Що таке культ карґо? Спробую в кількох словах пояснити це поняття. У 40-х роках на одному з островів Меланезії американці влаштували аеродром для дозаправки літаків, які бомбардували Японію. Військовики брали собі на допомогу тубільців із місцевих племен, зовсім диких. А після війни свою діяльність згорнули. Тубільці не могли зрозуміти, чому більше до них з неба не прилітають літаки і не приносять «карґо», вантаж, який, як вони думали, їм посилали духи предків. І вдалися до дій: відтворили літаки із соломи — макет у повну величину, тіла розфарбували в кольори американської уніформи, змайстрували навушники з дерева, контрольно-диспетчерські вежі... Вони повторювали з пам’яті все, що могли. Вірили, що ці ритуальні дії допоможуть — і прилетять літаки, і «карґо» принесуть, бо вони ж добре поводяться. Таке сліпе поклоніння, ясна річ, не допомогло. Це тваринний міметизм — намагання уподібнюватися чомусь впливовому.
Але насправді не маєш тями зрозуміти, як воно працює. Зате гарно! І от ти думаєш, якщо розфарбуєшся у такі самі строкаті кольори, то стане твоє життя кольоровим. Що і роблять українці.
На цьому прикладі я вдаюся до діагностики розвитку суспільства на його первинній стадії. Нормани в Києві відтворили домашню скандинавську модель управління, відібрали собі в обслугу, а потім в поміч притямніших автохтонів. Збирали данину, розмножувалися, а потім шаленіші пішли, спокійніші асимілювалися — і тільки загуло за славною назвою. Безкінечно люди боролися за родову спадщину Рюриків, за право примазатися до давньої слави норманських сокирників. Європейцям же вдалося?
Остання відчайдушна спроба Мазепи «пробитися» на північ до політичних родичів виявилася лише запізнілою на кількасот років спробою. Вже навіть Карла XII не розуміли у нього вдома, а гетьмана тим більше. І тільки комплекси, зокрема комплекс неповноцінності, не зникли: як були, так і залишилися.