Агент №13
- Автор: Беркеши Андраш
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Георгій Андор
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Агент №13». Краткое содержание книги:
Угорські офіцери внутрішньої служби Шалго, Кара та інші з допомогою і при підтримці місцевого населення розкривають злочинні наміри західної агентури, запобігають ідеологічним диверсіям, спрямованим проти соціалістичного ладу Угорської Народної Республіки.
— Це ти, синку? — Потім обернулась до Губера: — Не лякайся, я ще не збожеволіла. Просто мені часом стає весело. Навіть не пам'ятаю, коли я востаннє сміялася так щиро. Знаєш, що я тобі скажу? Я теж хочу боротися. Але на цей раз давай боротися кожен окремо.
Губер не встиг відповісти, бо увійшов Казимир. Він поцілував матір, потім привітався з німцем.
— Добрий день, пане Губер. Я чув, що на вас знову вчинено замах?
Молодий чоловік вийняв з буфета пляшку коньяку і дві чарки, налив одну і подав Губерові.
— Чому знову? — здивувалася Бланка. — Будь ласка, налий і мені.
Поки Казимир наливав третю чарку, жінка продовжувала:
— Адже замах на нашого гостя був учора.
— Я кажу не про вчора, — відказав Казимир і вихилив чарку. — Про сьогодні!
— Не розумію, пане інженер, що ви маєте на увазі, — промовив Губер, ставлячи порожню чарку на стіл. — Ми ось мирно розмовляємо з вашою матір'ю.
— Як же так? — здивовано сказав Казимир і сів на бильце крісла. — Я зустрівся у Фюреді з Шалго, він відвозив у Веспрем машину Меннела. В машині у товаристві слідчого сиділа гарна рудоволоса дівчина і якийсь, старший за мене, чоловік. Вони обоє були в наручниках. Я запитав у Шалго, за що їх арештували, і він сказав: за замах на пана Губера. Ще й додав: ви, пане Губер, геніально викрутились. Згадав і про якийсь телефон.
— Ні, то був не замах, — тихо відповів Губер. — Пан Шалго пожартував. Оті двоє — звичайні провокатори. До речі, вони прийшли до мене за дорученням самого Шалго, в ролі агентів Меннела.
— А тим часом виявились агентами Шалго? Зрозуміло. Тобто… нічого не зрозуміло! Навіщо ж тоді Шалго надів на них наручники?
— Бо вони справді виявились агентами Меннела, — пояснив Губер і розповів, як спритно Сюч і Беата ввели в оману старого.
Казимир замислено мовчав.
— Тепер зрозуміло. Отже, Шалго має бути вам вдячний?
— Всі ми комусь маємо бути вдячні, — весело промовила Бланка. — Пан Губер — Лізі та Шалго…
— А Шалго — Ілонці… — додав Казимир.
Бланка скривилась і зневажливо махнула рукою. Губера дуже кортіло запитати, чому Шалго має бути вдячний Ілоні, але не хотілося випереджати події.
— Ти все ще не терпиш Ілонку? — всміхнувся Казимир і глянув на Губера: — Ви знаєте її, чи не так? Моя мати її ненавидить.
— Чому ж, вона гарна дівчина, — підтримав його Губер.
— Я до її вроди не маю претензій, — пояснила Бланка. — Але не люблю її. Зрештою, не зобов'язана всіх любити.
— Колись ти ставилась до неї, як до рідної доньки, — нагадав Казимир.
— Облишмо про те. Не люблю її — і край! — розсердилася Бланка.
— Скажіть, будь ласка, пане Губер! За що, власне, вас хотіли вбити? — запитав Казимир.
— Такий світ настав, пане інженер. Анархія. Грабують у повітрі літаки, викрадають президентів… Це неприємна для мене тема.
— Як знаєте, пане. Мамо, мною ніхто не цікавився з міністерства іноземних справ?
— Ні.
— Коли ви їдете, пане інженер? — поцікавився Губер.
— Не пізніше, як через два тижні. А ви вже бували в Москві?
— Ні ще, — відповів Губер. — Бачив тільки здалека, взимку тисяча дев'ятсот сорок другого року.
— Приємне було видовище, — зіронізував Казимир.
— Що ж… А ви в Сполучених Штатах бували?
— Ще ні. Але з задоволенням поїхав би туди на місяць-два.
— Цікава країна, — замислено сказав Губер. — Вибачте, я, з вашого дозволу, піду. Мені треба підготуватися до від'їзду. За обідом зустрінемось. — Він вклонився і розміреними кроками вийшов з кімнати.
Шалго сидів на передньому сидіти і, трохи обернувшись, дивився на похмурого Сюча. Ліва рука Тібора була з'єднана наручником із правою рукою дівчини. Фелмері сидів поруч з Беатою.
— Зупиніться, будь ласка, у Фюреді перед міськрадою, — попросив Шалго водія. Молодий старшина кивнув головою.
— Беато, ви не знаєте випадково, хто така Сільвія? — запитав Шалго.
— Не знаю ніякої Сільвії.
— А ви, Тіборе?
Сюч із ненавистю зиркнув на старого.
— Давайте домовимось, — процідив він тихо, — Я не маю ніякого бажання розмовляти з вами. Досить з мене того, що нудить од вас. Нехай лише звільнюсь, тоді розрахуюся з вами. А тепер облиште мене. Я шпигун, зрадник батьківщини і таке інше.
— Це зрозуміло, — спокійно промовив старий, — але досить нерозумно з вашого боку.
— Чому не дасте в пику цьому негідникові, дядьку Шалго?! — сердито спитав старшина. — Чорти б забрали таку наволоч! Останній покидьок, а ще й хизується!
— Не нервуйте, товаришу старшина, — заспокоїв його Фелмері. — Незабаром пан Сюч поводитиметься скромніше.