Емісар
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-2961-92-8
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Емісар». Краткое содержание книги:
Здогадка була на диво простою і після неї пропало геть усе інше. А де Марк взяв парашут? Не умів же він зрештою літати! Отже, парашут у нього був. Але руки його весь час тримали тільки зброю. Крім неї Марк більше нічого при собі не мав. Та й залишити парашут у літаку — один-єдиний, для нього не було кому. А якщо так, то парашут він міг мати лише на собі. Більше ніде. Але ж Марк і Стенлі діяли спочатку разом, та швидше за все й закінчили б справу разом, якби я не ляпнув найбільшу в житті дурість… Отже, тоді…
Рука моя розстібала комір його сорочки машинально, ще не усвідомлюючи смислу цього. І саме тоді, коли майнуло оте прозріння, думка «що ж це я роблю», саме тоді пальці мої торкнулися чогось. Чогось такого, чого б там не мало бути.
Я дер на ньому супернадійні ґудзики і вже під теплою сорочкою дійсно натрапив на якесь ущільнення. Там починалася ще одна кишеня і була вона розташована наче як на спині! Перекинувши тіло обличчям донизу, я заліз туди рукою. Раніше мені не доводилося бачити, а навіть і чути про таке, але серце стріпнулося і скаженно закалатало. Пульсувало аж у скронях, а я, наче навіжений, перекинувши знову на спину, роздягав тіло старого.
І цієї миті раптом стало тихо. Ні, залишився якийсь шум, адже літак розсікав повітря. Зникло гудіння. Зупинилися турбіни.
Ось тепер уже лік ішов на секунди.
— Ну! Чого ти застигла? Допомагай!
Інга спочатку дивилася з нерозумінням, а потім… Потім я буквально видер худе жилисте тіло з простреленої сорочки. Кишеня була на всю спину і я вже знав, що там! Тканина парашута була надзвичайно тонка та міцна, щось на кшталт капрону. Стропи мали товщину грубих ниток, але матеріал… Я був упевнений, для такого у них беруть найкраще. Значно грубша нитка проходила, зашита у тунель з тканини під коміром і закінчувалася кільцем на передній кишені. Металевим кільцем. Разом з Марком чи окремо, а цей старий лис передбачав абсолютно усе. В тому числі й ситуацію, коли, скинувши куртку і смикнувши за кільце, можна зробити крок з літака просто у хмари.
Очі Інги стали ще ширшими, коли я вдягав прострелену і вимащену кров’ю, а на додаток явно малувату сорочку на себе, прискіпливо застібаючи усі «посилені» ґудзики та затягуючи ремінці. Ремінь зі штанів старого витягнувся миттєво, а за секунду я розстібав і свій.
— Ні… — тільки й сказала Інга. — Ні! Я не зможу.
— Це ми, чоловіки, маємо могти, — злісно вимовив я. — А ваша справа лише дозволяти.
— Я… не дозволяю… — самими губами прошепотіла вона, роблячи крок назад.
— А я у цьому разі й не питаю. Хоча…
Повернувши її спиною до себе, я затяг обидва ремені, зв’язуючи нас докупи і перевіряючи, чи зможу гарантовано її втримати. І тільки потім закінчив фразу:
— …хоча… може й треба було тебе залишити. Ти ж мені не подала руки десять хвилин тому.
Далі належало робити все якнайшвидше. Нерви і витримка — вони не залізні. Хоч у кого б. І нехай усе вирішує доля.
Розблоковані двері кинули в обличчя мокре розріджене повітря. А навколо тільки сіра «вата».
— Володю… Володю! — я чув, як здригається її тіло, хапаючи ротом повітря, і зробив крок до виходу, взявшись за краї отвору.
— Володю, попрощайся зі мною…
Ось воно…
Ні, таки усі люди однакові. Просто їхня межа на різних рівнях.
— Там попрощаємося, — сказав я, виштовхуючи наші тіла у сіру невагомість.
Не знаю, що це сталося зі мною. Можливо, набрався від Марка. Хтось же мусить у приреченому літаку виконувати роль супермена. Я не панікував, рахуючи секунди до того, як висмикнути кільце і не переймався думками чи розкриється парашут у цих мокрих повітряних потоках, чи вистачить відстані до земної поверхні і всякими іншими. Ні, до заспокоєння було ще далеко, але впевненість, що усе зможу, тепер була зі мною.
А заспокоюватися по-справжньому я почав лише тоді, коли американське узбережжя уже тануло у далині. Хвилі гойдали старий рибальський бот, що тримав курс на Мексику, і попереду ще півдоби шляху, але я розумів, що от тепер уже, напевно, нам вдалося викрутитись остаточно. Нехай там які сили задіяні у них для пошуку російських резидентів — тут сам чорт ногу зламає. І вийшовши зі смердючого рибальського трюму, ми дихали вологим туманом, що ховав далеку смужку берега, вдихаючи разом із ним надію, що міцнішала разом із гостинним атлантичним вітром.