Відьомська доба
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Серия: Містерія часу #2
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-7092-57-7
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьомська доба». Краткое содержание книги:
— Мені начхати на Інквізицію. Нехай гине — але разом із маткою. Мені начхати на ваші амбіції; працювати треба. Всі — на місця. Хто не виконає найменшого наказу — буде зміщений у двадцять чотири години і переданий трибуналові.
Мовчали. Дивилися. І Федора також. Із захопленням; за віщо, цікаво, жінки так люблять негідників. Так, що ладні вибачити блуд з молоденькою конкуренткою…
Клавдія пересмикнуло від огиди. Він відвернувся.
Над її головою, низько-низько, нависало зле червоне сонце. Розпечене, мов сталева спіраль; вона стримувала стогін. Спробувала поворушитися — її руки були нерухомі. Ноги більше їй не належали. Навіть повіки не бажали коритись.
Жовтого змія не було. Темрява. І червона пляма над головою.
Вона здригнулась. Згадала… Я — це Я? Ніхто інший не оволодів мною, не оселився у моїй свідомості, в моїй пам’яті? Я — ще Я?..
Вона лежала на боці, у дивній скарлюченій позі; підлога тремтіла, гуркотів двигун. Машина. Червоне, пекуче над головою — інквізиторський знак на залізній стелі фургона, напівморок і пустка; сіре світло пробивається крізь щілини. Руки і ноги в дерев’яних скрепицях — немає нічого постійнішого за інквізиторські кайдани. Анітрохи не змінилися за тисячу років.
Не те. Єдине, що має значення: я — це я чи ні?
Мати… Трава… Гуси… Сумка… Цигарки…
Її раптом охопив жах. Здалося, наче чогось не пам’ятає. Не може усвідомити себе, згадати материне обличчя.
«Щоб ти була мені зараз назад! І за уроки! Знаю я…»
Зморшки в куточках уст. Пасмо на чолі, смугастий рушник у руках.
«Що ж ти матері…»
Івга…
Яка ти дурна. Коли ТИ ставиш таке запитання — звісно, це ТИ і є. Така, якою була вчора… Усього лише ти.
Несподівано для себе вона розсміялася. Обряд не встиг завершитись. Вона така, як була; саме тому її не вбили на місці, а запхали в ці дурні скрепиці та везуть кудись…
Сміх її захлинувся. Їй уже нічого не під силу змінити. Та й чи була коли небудь в неї ця сила?! Теж мені, відьма… немає сил думати; нехай буде, що буде.
Жовте тіло змія. Крок, ще крок, ще…
Хотілося сісти, протерти очі. Тільки от чим? Руки недосяжні. Руки мерця.
Знеможно відкинула голову. Скривилася, коли на глибокій вибоїні голова підстрибнула, мов м’ячик. Заснути б. Забутись… Відпочити.
Сон змилостивився над нею.
Тіло повелося дуже дивно.
Воно розтеклось, мов повінь, заповнило всю машину і через щілини просочилося назовні, де розпливлося по дорозі, підіймаючись аж до неба; Івга хотіла іншого сну. Не такого страшного. Аби мама, трава, літо…
Але страх минув.
Тіло руденького дівчати розійшлося світом. Ні, воно ввібрало в себе світ; вона відчувала, як гаснуть бліді вогники на обрії. Як тремтить небо та холоне земля, як лоскоче струмочок. І свербить місто. Повне… чогось… когось… не відчуває як слід, лише корчиться од сверблячки…
Кожний ніготь, кожна волосинка її були живими і дивилися на світ власними очима. Безліч яскравих образів. Дороги і згарища… Сподівання і покликання…
Жовтий смугастий змій. Крок.
Івга відчула тугу і ніжність. Як тоді, коли дивилася їй услід матір, з порога… Зміїне тіло наклалося на цей спогад, обплело кільцями, але це не страшно…
Фургон зупинився. Івга кричала.
Туга і ніжність. Надто поглинає. Занадто глибоко і боляче. Тепер вона знає правду про світ. Це так прекрасно і нестерпно, наче сліпонароджений раптом побачив небо…
— Чого виєш?
Прозріння урвалось, і кілька секунд Івга напружено намагалася забути його.
Забагато для рудої дівчинки… Не можна це носити в собі.
Прозріння зглянулося і змеркло. Лишило невиразну тінь.
Під ранок він викликав робочих Інквізиторів.
За ніч були допитані тридцять дві відьми. Відомостей було мало; ніхто й натяком не вказав на можливе знаходження матки. Клавдій ходив з кута в кут, і детальні карти селищ і містечок, областей і округів шурхотіли під ногами, мов осіннє листя.
— Ще кілька днів — і ми програли.
Помічники мовчали. Їхні сім’ї давно виїхали з Віжни — у перших лавах. І слухали тепер радіо з Віжни. Хоча тепер уже ні — на світанку радіо замовкло.
Вікна зачинені наглухо. Не допомагає і кондиціонер — у всьому Палаці стоїть густий запах диму. Півміста палає.
Телефон не працює. Зв’язок із провінціями тільки рацією.
Віжна повна нечистот. Каналізація прорвана.
Опало все листя на віжненських деревах.