Відьмак. Сезон гроз

Розділ 4

На самому краєчку велелюдного торжища стояла недбало збита з дощок ятка з престарезною бабусею в солом’яному капелюшку, кругленькою та рум’яною, наче добра фея з казки. Над бабусею висів напис: «Щастя та радість— тільки в мене. Огірок у подарунок». Ґеральт затримався, вигріб мідяки з кишені.

— Налий, бабцю, — зажадав похмуро, — півкварти щастя.

Вдихнув поглибше, випив одним махом, видихнув. Витер сльози, які сивуха витиснула в нього з очей.

Був вільним. І злим.

Про те, що він вільний, довідався, що цікаво, від особи, яку знав. Заочно. Був це той самий передчасно полисілий юнак, якого на його очах вигнали з австерії «Natura Rerum». І який, як виявилося, був канцелярським щуром у трибуналі.

— Ти вільний, — заявив йому полисілий юнак, сплітаючи та розплітаючи худі та поплямовані чорнилами пальці.— Заставу сплачено.

— Ким сплачено?

Інформація виявилася конфіденційною, полисілий канцелярський щур відмовився її надати. Відмовився також— і також рішуче— повернути реквізовані сакви Ґеральта. Де, окрім іншого, були готівка й банківські чеки. Рухоме майно відьмака, — заявив він не без злостивості,— було розцінене владою як cautio pro expensis— внесок на рахунок судових коштів та можливих покарань.

Сперечатися було безглуздо й без сенсу. Ґеральт мусив радіти, що при виході з в’язниці йому віддали хоча б ті речі, які під час затримання він мав у кишенях. Особистий дріб’язок та дрібні гроші. Такі дрібні, що нікому не захотілося їх красти.

Він порахував мідяки, що залишилися. І посміхнувся до старенької.

—І ще півкварти радості попрошу. За огірок дякую.

Після бабусиної сивухи світ помітно покращився. Ґеральт знав, що це скоро мине, тож приспішив кроки. Мав справи, які треба було вирішити.

Пліточка, його кобила, на щастя, залишилася поза увагою суду й не увійшла в почет cautio pro expensis. Була вона там, де він її залишив, — у боксі стайні, доглянута й нагодована. Такого поводження відьмак не міг залишити без нагороди незалежно від стану власного майна. Зі жмені срібних монет, що вціліли у вшитій в сідло схованці, кілька відразу отримав стаєнний, якому від тої щедрості аж подих відібрало.

Горизонт над морем темнів. Ґеральтові здалося, що він бачить іскорки блискавиць.

Перед входом до кордегардії він завбачливо набрав у груди свіжого повітря. Не допомогло. Пані стражниці сьогодні мусили з’їсти більше квасолі, ніж зазвичай. Набагато, набагато більше квасолі. Хтозна, може, це була неділя.

Одні, як завжди, їли. Інші були зайняті грою в кості. Побачивши його, встали від столу й оточили його.

— Гляньте, відьмак, — сказала комендантка, стаючи дуже близько. — Узяв і приліз.

— Я залишаю місто. Прийшов забрати свою власність.

— Якщо ми дозволимо, — інша стражниця штурхнула його ліктем начебто випадково, — то що це нам дасть? Викупити тре’, братчику, викупити! Гей, дівчатка! Що він має кожній зробити?