Джовані Трапатоні

— Я все розумію, Родмане, — перебила вона його. — І саме з мого цілковитого розуміння випливає наступна пропозиція. Ви зараз же біжите на кухню та робите для мене свій фірмовий сирний пудинг. А я зі свого боку обіцяю вам, що мій тато нічогісінько не дізнається про те, що ви сьогодні таки спромоглися споганити ранок його улюбленій доньці. Як пропозиція, пане Родмане?

— Панночко, вже за п’ятнадцять хвилин усе буде зроблено, — щасливо озвався дворецький. — Куди накажете подати сніданок? До Дзеркальної зали?

— Ні, лишіть його на кухні. Я сьогодні маю добряче відіспатись. Та додивитись до кінця свій сон, який ви так необачно перервали своїм ґвалтом.

— Вибачте, панночко.

— Родмане, ви ще досі тут?!

— Ні-ні, панночко, мене вже немає! — перелякано вигукнув він, і коридором одразу пролунали його важкі кроки.

Лада прислухалась. Кроки стихли. За дверима панувала цілковита тиша. Вона одразу кинулася до письмового столу, на якому лежав непритомний Джовані.

— Пане Ши Бо, його ще можна врятувати?

— Не хвилюйтеся, панночко, все буде добре, — обтерши з чола піт, відповів садівник.

— Ця стріла, — Лада вказала на дротик, який Ши Бо намагався дістати з крила ворона, — вона отруєна. Родман змастив її страшною отрутою кураре.

— Ні-ні, панночко, — посміхнувся садівник, — це не отрута. Це звичайнісінька обліпиха.

— Що?!

— Обліпиха. Це сік із ягід садової обліпихи. І повірте моєму досвіду, ці прості плоди мають бездоганні цілющі якості.

— Але звідки… Звідки вам це відомо? — затинаючись від хвилювання, запитала вона. — Чому ви думаєте, що це не отрута?

— Та тому, що пан Родман саме в мене замовляв її, цю кураре. А я, панночко, маю погану звичку — завжди думати перед тим, як щось зробити. Тож я і подумав… Ну навіщо у Львові, в самісінькому центрі Європи комусь здалася така жахлива отрута кураре? Для чого, для яких цілей вона буде використана? Найменша крапелька цієї отрути здатна вбити стадо велетенських африканських слонів. А хіба тут, у вашому Львові, водяться слони? Ні. Чи, може, тут водяться зграї страшних диких буйволів? Також ні. Тож для чого комусь здалась кураре? На кого з нею збираються полювати?

— Стривайте-стривайте, пане Ши Бо! — обірвала його Лада. — А чому саме вам Родман замовив цю кураре?

— Ну, в європейських аптеках, на щастя, не продають таку сильнодіючу отруту, як кураре, — лукаво посміхнувся Ши Бо і, розрізавши ножицями дротикову стрілу навпіл, обережно дістав її з воронового крила. — Цю гидоту просто неможливо купити у ваших аптеках. А в нас, у Китаї, все можливо. На моїй батьківщині лікарі здатні навіть лікувати отрутою.

— А-а-а… — жалібно застогнав Джовані, щойно Ши Бо почав змащувати різнокольоровими мазями його крило.

— Ой, пане Ши Бо, — прошепотіла Лада на вухо садівнику, — ви не повірите, але цей ворон вміє говорити справжнісінькою людською мовою.

— Ну, якраз у це мені не складно повірити, — загадково всміхнувся садівник і заходився вправно бинтувати воронове крило.