Жартівники

— Але ми вже незалежні, маємо свій парламент, президента, обговорюємо проект Конституції…

— Це, Несторе, дим. Легенький повів вітру й все розвіється. А чи є Україна у ваших душах, у вашому серці? Чи багато з вас готові поповнити наші бойові загони? Га? Кажи, Несторе, кажи…

— Я без вагання стану у ваші ряди.

— А ще хто? Назви.

— Ще? — він на якусь хвилю задумався і зі страхом зрозумів, що назвати нікого. — Я зараз не можу когось назвати, але думаю, ще знайдуться щирі патріоти готові покласти своє життя в офіру Україні.

— А як оті з Руху, що бігали з прапорами й галасували де треба й не треба: «Слава Україні!»? Що з ними сталося? Відповідай, Несторе! Знову, як щурі позалазили у свої нірки, й висунуть звідти гострі мордочки, клянуть і проклинають Україну, зітхаючи задешевою ковбасою?… Чому ж і вас нічому не навчила історія? Ти не бентежся… Ми знаємо, в цьому немає твоєї вини. Через отих щурів ти й постраждав. Ми віримо, ти з нами, і ти живий, а наші груди тисне важке каміння, тому мусиш продовжити нашу справу…

— Так, звичайно. Я маю намір розквитатися з деякими рухівцями-коритниками…

— Ні, друже наш, це не вихід. Ти все почни заново.

— Заново? Але ж я одинокий, біла ворона серед чорних круків. І щось зрушити зараз, ой як важко…

— А нашому Степанові, Андрію, Тарасу гадаєш було легко? А нам стояти на смерть? Іди до молодих, до дітей, відроджуй славу соколів, бий у дзвони, буди національну свідомість…

У куточку, де сиділи хлопці-партизани, почало сіріти і їхні постаті стали розпливатися.

— Побратими, куди ж ви?

— Ми ще прийдемо до тебе, чуєш! Тільки не гний, а гори! Ступай сміливо на нашу стежку. Бий у набат, не давай спати, бо проспите, проїсте, проп'єте даровану вам Господом волю. Пам'ятай, Несторе!…

Видіння щезло. Нестор поглянув туди за ріку, де майже піввіку тому стояли загони більшовицької орди й длубали жменьку повстанців…

Зараз на цьому плато витягнулись ромбом, як танки перед атакою, дачі спливлих на піні відродження, перелицьованих, перефарбованих братів-демократів і подумалось, якби оті хлопці справді ожили й подивились на оці царські палати з барами, басейнами, шикарними лімузинами, то вжахнулися би. Невже проливали вони кров, віддавали молоді життя заради того, аби всілякі перевертні розкошували в палацах, бісилися з жиру, а ті, чия молодість пройшла в тундрі за колючим дротом, нишпорили нині на міських смітниках у пошуках поживи, чи скніли на мізерні сільські пенсії?

— Так. Я, звичайно, не Степан і не Андрій, — повертається Нестор до уявної розмови з партизанами, — та й зброя моя тільки слово! Але я буду, чуєте побратими, скільки вистарчить сили, нести ваш прапор, вашу самопожертву, вашу віру й довбатиму закам'янілі, порослі мохом серця… Чуєш, дідусю, прахом твоїм клянуся, що не відступлюсь…