Трагедія гетьмана Мазепи
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7051-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Трагедія гетьмана Мазепи». Краткое содержание книги:
Знову після короткого перепочинку забевкав дзвін.
Та ледве він по якомусь часі, певно, стомившись, – не дзвін, а дзвонар, старий і глухий Микита Голуб, – урвав своє бовкання, як знову заголосила – от же невтомна! – пані генерального судді жона:
– Украв!.. Мазепа чортів! Доньку нашу Мотрю, дщерь нашу незайману. Побігла вона до нього, старого ловеласа, серед ночі. Бодай і місячної, але ж ночі!..
Батуринці хоч і звикли – таке життя – нічому вже не дивуватися, а тут – дивувалися:
– Як він її викрав, коли вона, дщерь твоя, як ти голосиш, до нього сама серед ночі лошицею гайнула?!
Але збити з пантелику пані Кочубеїху було не просто – навіть батуринцям. Роз’яснила люду, що вже під місяцем клекотів і вирував біля її обійстя:
– Того й побігла дщерь до нього, старого корча, що він її викрав…
– Дак викрав чи сама дщерь до нього побігла? – доскіпувались.
– І викрав, і… побігла. Сердешна моя Мотря… Побігла, бо він її викрав – як не побігти, коли ти… викрадена.
Голосила, як тільки не називаючи свою дщерь, та ще ніжними іменами: Мотря, Мотрона, Мотрононька, Мотронка, Мотречка, Мотруся, Мотрушка, Мотя…
І ще вживаючи з десяток ласкавих варіантів імені Мотря… Ось кого в неї сеї ночі викрав той старий корч – сивина йому в голову, а чорт у бороду. Це ж треба – на дитиноньку спокусився, чортів ласун!
Батуринці й повітря сапнути не встигли, як пані суддиха нове звинувачення проти пана гетьмана висунула:
– Татарин!! Справжній тобі мурза-людолов!
– Тю!.. – хтось із батуринців уже встиг отямитись. – Чого це він татарин, як пан гетьман – ось вам хрест святий, – з діда-прадіда наш козак! І роду нашого, козацького.
– Еге, нашого! А дівиць краде, як кримчак-людолов!.. – Пані суддиху не просто було збити з істинного в її розумінні шляху, якщо вже вона на нього виблудила. – Ханюга їхній, хоч і вдає нашого гетьмана!
І пані суддиха, розійшовшись, ким тільки не називала Пана гетьмана! Треба вам сказати – та ви й самі це знаєте, – що жінка, як розійдеться, слів не позичає. А пані Кочубеїха й поготів будь-якому спудею-грамотію могла баки забити. Всі тільки й дивувалися: і де у неї стільки тих слів – міцних та крутих – вміщається у роті, а він же в неї – губи бантиком.
Пан генеральний суддя, бувало, скаржився:
– Еге, маю два віки жити, бо за один свою жіночку не переслухаю! Тільки два вуха і маю. А тут би мені ще хоча б одне не завадило!
Таке ото діялось однієї чарівної місячної ночі року 1704-го у славному Батурині, столиці гетьманській.
Адміністративними центрами гетьманської України протягом існування української держави у так званій формі гетьманату (Гетьманщини) з 1654 по 1782 рік послідовно були міста Чигирин, Батурин, Глухів. (Сьогодні вони є «основними віхами національної історії».)
Чигирин був першою столицею гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Виговського та Петра Дорошенка, Батурин – гетьманів Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича та Івана Мазепи. Глухів стане третьою і останньою столицею гетьманату.
Сьогодні Батурин – всього лише селище міського типу Бахмацького району Чернігівської області. Розташований на лівому високому березі Сейму в досить мальовничій місцевості за 190 кілометрів від Києва і за 170 – від Чернігова.
Належить до історичного регіону Чернігово-Сіверщини. В часи Київської Русі це була територія Чернігівського князівства. Згодом – Чернігівської землі, у складі якої виділилося кілька малих удільних князівств. За свідченням археологів, Батурин та його околиці були заселені ще у V ст. до нашої ери! У ХІ – ХІІІ століттях тут було давньоруське місто з дерев’яними укріпленнями, його знищили татаро-монголи у 1240-х роках. На місці покинутого городища у 1620-х було засновано місто Батурин.