Вересові меди
- Автор: Гуменюк Надежда Павловна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-9876-0, 978-966-14-9872-2, 978-966-14-9875-3, 978-966-14-9251-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Вересові меди». Краткое содержание книги:
Минули роки. Сільська красуня Богдана Ясницька мріє про театральну сцену. Кинувши все, утікши навіть із власного весілля, талановита дівчина вирушає до першого українського театру на Волині – та назустріч своїй долі… Попереду – довге й бурхливе XX століття, сповнене карколомних подій та історичних зламів. І складне, напружене й яскраве життя сміливої і пристрасної жінки, у якому будуть справжня дружба й людська заздрість, болісні втрати та дивовижні знайдення, перемоги, поразки, таємниці, кохання… І медовий смак щастя.
Ну який же селянин погодиться добровільно покинути свою землю, хату, господарство і волоктися у невідомість? Перелякане село гуло, як розтривожений вулик. Але людей, які ледь встигали вхопити сякі-такі пожитки, солдати вантажили на фурманки – і в дорогу. Хто відмовлявся їхати, чинив спротив, зразу ж ставав безхатьком – брусиловці ходили вулицями із запаленими смолоскипами і штрикали їх під стріхи осель непокірних. Знову ж таки тактика: не буде людям де жити, то не буде і прив’язки до місця, мусять підкоритися і їхати.
Половина села пішла тоді з димом. Сім’ї, вивезені у східні області України та в Росію, так і не повернулися додому до кінця війни. Дехто з них приїхав аж у двадцятих роках, дехто назавжди залишився на чужині.
Ті ж, кому вдалося вчасно зметикувати, що воно й до чого, і не далися, щоб їх випровадили із села, втекли до лісу, за непрохідні болота, куди брусиловські вояки боялися поткнутися. Вирішили: краще лишитися без хати, ніж покинути свою землю. Там і перебули час, поки в селі мінялася влада. Після відступу російської армії повернулися у Туричі, на свої згарища. Мусіли оселятися у вцілілих будівлях тих, кого царське командування евакуювало. Мали надію до повернення земляків відбудуватися і перебратися у власні хати. Але війна все котилася і котилася то в один, то в інший бік, крутилася і крутилася по колу, товклася, як Марко проклятий по пеклу, і кінця-краю їй не було видно. Тож чекали терпляче, поки ця вселенська бійня закінчиться, щоб уже тоді братися за будівництво.
Після відступу царських вояків наполовину спалені Туричі перейшли до австрійців. Австріяків у селі зустріли похмурою настороженістю. Офіційно саме вони були ворогами для місцевого населення, бо ж Волинь належала до Російської імперії. Та мужицький розум підказував, що ні одні, ні другі місцевим не друзі, що як для росіян, так і для австрійців це поліське село, заховане серед лісів, у яких колись жили горді тури (звідси і Туричі), – всього лиш територія бою, а вціліє воно чи згорить дотла разом із усіма його жителями – обом арміям, як і обом чужим державам, байдуже.
Та саме з австрійцями у Туричі прийшли українські січові стрільці. Патріотично налаштована інтелігенція – студенти, ліцеїсти, викладачі, поети, художники, співаки – утворили в австрійській армії свою добре вишколену військову формацію, яка намагалася розбудити етнічну пам’ять на землях, поневолених Російською імперією.
Молоді вояки-добровольці сколихнули Туричі і дуже хутко й легенько прихилили його до себе. Їхні запальні слова про Україну, про рідну мову і церкву нікого не залишали байдужим. У цій страшній війні, що втягнула у себе понад півтора мільярди людей, майже три чверті всього населення Земної кулі, по два боки фронту, в обох ворогуючих військово-політичних блоках не зі своєї волі опинилися і тисячі українців, які, за законами війни, змушені були вбивати одні одних. А січові стрільці закликали до єднання українців, до створення своєї держави. Вони співали українських пісень, відкривали у селах українські школи.
У Туричах приміщення школи ще ніколи не було. Його взялися будувати. Хлопці зорганізували толоку, і на неї прийшли всі – від малого до старого. Селяни привезли з лісу деревину, різали і стругали дошки, молоденькі січовики доставили звідкілясь червону черепицю на покриття школи, зо два десятки столів, зошити, ручки, підручники, вивісили над ганком жовто-блакитний прапор і навіть самі взялися навчати сільську дітвору українською мовою.
Та як тільки російська гвардія прорвала австро-угорсько-німецьку оборону і болотисті береги Стоходу поховали у «братській могилі» драговини тисячі солдат і офіцерів з обох боків, разом з австрійською армією відступили і січові стрільці. Припинила роботу школа, притихло, зачаїлося, насторожено поглядаючи з вікон, село. Воно добре пам’ятало, що чинило військо російського царя за першого приходу. Багато хто до цього часу так і не знав, що сталося з їхніми родичами, яких тоді евакуювали – куди їх відправили, чи колись ще повернуться вони додому і чи й живі досі? А що як тепер все повториться? Що як царські офіцери знову почнуть відправляти селян невідь-куди або пускати з димом їхні обійстя?