Необхідні речі

Він показав на кристал.

– Це ж жеода, правильно?

– А ти, Браяне, хлопець ерудований. Саме це воно і є. Я для більшості своїх товарів маю таблички, але вони ще не розпаковані, як і більша частина асортименту. Щоб завтра відчинитися, доведеться попрацювати, як коняка. – Проте в голосі його не чулося ні краплі хвилювання, і, здавалося, він цілком охоче залишатиметься на місці.

– А оце що таке? – запитав Браян, указуючи на скалку.

Він вважав, що це справді дуже дивний набір товарів як на крамничку в маленькому місті. Йому одразу ж дуже сподобався Ліленд Ґонт, але якщо решта його товарів схожі на ці, то він, на думку Браяна, недовго триматиме бізнес у Касл-Року. Якщо хочеш продавати речі на кшталт люльок, фотографій Короля й дерев’яних скалок, то Нью-Йорк – ось ідеальне місце для твоєї крамниці… принаймні так показують у кіно.

– О! – гукнув містер Ґонт. – Оце річ дуже цікава! Я тобі покажу!

Він перетнув кімнату, обійшов шафку, дістав із кишені чималу в’язку ключів й вибрав один, майже не добираючи. Він відчинив шафку й обережно дістав з неї скалку.

– Дай руку, Браяне.

– Ой, та, напевно, краще не треба, – відповів Браян. Як уродженець штату, у якому туризм – найбільша галузь, він за своє життя побував у багатьох магазинах із сувенірами і бачив силу-силенну табличок із таким маленьким віршиком: «Приємно глядіти, / у руцях тримати, / але як зламаєш, / готуй грошенята». Хлопець уявив перелякану реакцію матері, якщо він зламає скалку – чи що то таке, – а містер Ґонт, уже не такий приязний, повідомить, що та коштує п’ятсот доларів.

– Та чому ні? – запитав містер Ґонт, піднявши брови – хоча насправді то була лише одна кущиста брова, що нерозривною лінією тягнулася над переніссям.

– Я просто не дуже акуратний.

– Маячня, – відповів містер Ґонт. – Я незграбних хлопців за версту чую. А ти не тієї породи. – Він поклав скалку Браянові в долоню. Хлопець із певним подивом подивився на неї – він навіть не знав, що його долоня розкрита, доки не побачив на ній скалку.

І вона точно не відчувалася як скалка, радше як…

– Вона на дотик як камінь, – із сумнівом висловився він і підняв очі на містера Ґонта.

– Одночасно як деревина і камінь, – уточнив містер Ґонт. – Це скам’янілість.

– Скам’янілість, – зачудовано промовив Браян. Він уважно роздивився скалку, а тоді провів по ній пальцем. Вона була одночасно гладенька й шорстка. Якимсь чином це викликало не надто приємне відчуття. – Стара, мабуть.

– Їй більш ніж дві тисячі років, – поважно погодився містер Ґонт.

– Йопересете! – скрикнув Браян. Він підскочив і ледь не впустив скалку. Затиснув її в кулаці, щоб не впала на підлогу… і його одразу пройняло чудернацьке й спотворене відчуття. Раптом він відчув… що? Запаморочення? Ні. Не запаморочення, а віддаленість. Ніби якась його частина покинула тіло й полинула геть.