"Володар Всесвіту"
- Автор: Дашкиев Николай Александрович
- Год: 1955
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «"Володар Всесвіту"». Краткое содержание книги:
Ніколи до цього Лимар не бував у підводному човні, але зараз йому не випадало роздивлятися. Він цілком машинально пересував ноги, а сам напружено обмірковував, що означає оцей несподіваний полон та чого можна сподіватися в майбутньому від тих, у чиї руки він потрапив.
Перший, другий, третій засік… Машинний відділ… Радіорубка… В кінці коридора матрос зупинився і постукав у двері. Вони одразу ж відчинилися.
— Заходьте, прошу вас — промовив ламаною російською мовою якийсь миршавий чоловічок у цивільному і одступив убік.
Лимар похмуро озирнув крихітну каюту, зміряв поглядом незнайомого.
— На якій підставі мене ув'язнили? Я — радянський підданий.
На обличчі цивільного відбилося удаване здивування:
— О, ви самі змусили нас до цього! Ви мало не забили одного з наших матросів!.. А щодо підданства… — він глузливо поглянув на майже голого Лимаря. — Треба мати хоч якісь документи!
— Ви можете запитати про мене по радіо.
— Так, так!.. Сідайте, прошу, — чоловік у цивільному сів до невеликого металевого столика і взяв чистий аркуш паперу. — Ваше прізвище?.. Посада?.. Рік народження?.. Домашня адреса?.. Сімейний стан?..
Лимар спочатку відповідав терпляче, а потім розлютився:
— Та навіщо вам усе це потрібно?! Запишіть одне: радист Михайло Лимар з «Ігарки».
— Е, ні, ні! Знаєте, дипломатичні процедури тощо… Вам треба підписати також оцю заяву… Пробачте, англійською мовою — перекладача у нас немає.
Колись давно, ще у семирічці, Лимар вивчав англійську мову абияк, вважаючи її за найбільшу кару для учня. В зрілому віці братися за наполегливе навчання було пізно, але, підтримуючи зв'язок з короткохвильовиками закордону, Лимар таки трохи почав тямити по-англійському.
Уважно, старанно вивчав він надрукований на машинці текст, але зрозумів тільки першу фразу: «Я, колишній підданий СРСР, емігрувавши з Радянського Союзу, прошу притулку в…»
— Розв'яжіть мене! — погрозливо сказав Лимар.
— О, так, так! — поквапно заговорив цивільний. — їсти вам зараз дадуть… Води?… Чарлі — води!
— Досить грати комедію! Я не емігрант і жодних папірців підписувати не буду. Вимагаю негайно звільнити мене.
— Га, звільнити?! — цивільний вийшов з-за стола й поляскав Лимаря по плечу. — Справді, досить гратися! — голос його прозвучав сухо. — Не забувайте, що ви потрапили на військовий корабель і можете бути розстріляні як шпигун. Звідси є два виходи: або акулам на сніданок, або… або до табору переміщених осіб.
Мишко Лимар ніколи не відзначався особливою витримкою, а оці слова подіяли на нього, як удар нагая. Він прореагував на них несподівано й швидко: схилив голову і так стусонув нею чолов'ягу в цивільному, що той аж п'ятами блиснув.
На крик вбігли матроси, і в каютці зчинилася справжня бійка. Але де вже то було одному, зв'язаному, проти двох!
Його скрутили, перемотузали ще міцніше і шпурнули на підлогу.
— Гаразд… гаразд… — зловісно повторював цивільний, витираючи хустинкою заюшеного носа. — В разі незгоди — будете розстріляні!.. Даю вам п'ятнадцять хвилин на обмірковування.
Він вийшов з каюти, люто грюкнувши дверима.
Лимар лишився насамоті.
П'ятнадцять хвилин!.. Ні, це не жарти!.. йдеться про життя й смерть.
Умирати, та ще отак безглуздо, не хотілося. В бою — інша справа. Але бої давно скінчилися, і радист Михайло Лимар уже почав забувати, як смерть шугала над ним у окопах та на фронтових дорогах.
«А що, як схитрувати?.. Ну, підписати оцей папірець, а потім втекти при першій-ліпшій нагоді?»
Він одразу ж прогнав од себе цю підступну думку: варто схитнутися один раз — і потрапиш до лабет, з яких годі й вирватися. «Переміщені особи!» О, їх міцно тримають в руках, залякуючи, агітуючи, прищеплюючи найгірші людські, — чи, певніше, звірячі, — навички. Краще загинути, аніж стати одним із таких запроданців!
Ну що там оті п'ятнадцять хвилин?.. Викурити дві цигарки, випити кухоль пива десь у буфеті або погомоніти з молодою красивою дівчиною, — ось уже й збігли вони, і не шкода цих хвилин, бо за ними ще будуть та будуть години, дні, тижні, місяці… Але коли п'ятнадцять хвилин — останні в житті, то й набувають вони зовсім іншого сенсу.
Тридцять один рік прожив на білому світі Михайло Лимар. Воював. Працював. Не зробив нічого надзвичайного. І от тепер має зникнути, щезнути, як щезає слід пароплава на поверхні моря.
Ох, як багато було змарновано часу на більярд! Як часто, замість того, щоб посидіти за підручником, він з друзями «забивав козла» так, що аж виляски розлягалися і кісточки доміно тріскалися!.. Не встиг навіть закохатися, — так ото, все шукав кращої… А про свої дитячі мрії й забув…