Людина і зброя
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Людина і зброя». Краткое содержание книги:
- Слідуючий!
Той, хто готується зайти, тримає напоготові комсомольський квиток і в ньому - свою відстрочку, свою студентську броню. Звичайнісінька довідка, звичайнісінький собі аркушик паперу, а якої він набув сили сьогодні, як багато він важить у долі кожного з них, хто прийшов сюди! Збережеш цей папірець при собі - і зостанешся поза вогнем, продовжуватимеш навчання, а покладеш його отут на столі у райкомі - і вже ти не студент, а маршовик, піхотинець або сапер, і вже дорога тобі туди, де чорним ураганом бушує війна, де становище гірше Хасану і Халхин-Голу, де такі, як ти, зараз підривають себе на останніх гранатах в прикордонних бетонованих бункерах.
Першими комісію пройшли парторг факультету Дядченко, профорг Безуглий, члени комсомольського бюро, в тім числі й Спартак Павлущенко, що якимось чином уже здобув собі тут право розпорядника, право позачергово входити й виходити з кабінету. Щоразу він з'являвся перед товаришами все з більш заклопотаними виглядом, серйозний, мовби аж пригнічений тягарем своїх нелегких обов'язків. Користуючись своїм правом, він спробував був провести без черги на комісію котрогось з педінституту, сказавши, що це персональний стипендіат, але в коридорі піднявся на диво дружний галас, що всі, мовляв, тут перед райкомом однакові, всі комсомольці, - отже, давай рівність! Павлущенка присоромили, а того таки не пустили, ішли одним потоком - стипендіати й не стипендіати, відмінники й троєчники, хлопці з блискучими біографіями й не блискучими.
В один із своїх виходів Спартак, загледівши серед тих, що ждали в коридорі, худорбасту, сутулувату постать Духновича, був щиро цим здивований:
- І ти тут?
- А що ж, як я: в бога теля з'їв?
- Ну, теля не теля. Але від тебе, з твоїми настроями… правду скажу, не сподівався.
- Які ж настрої? - закліпав своїми безвіїми очима Духнович.
- А в фінську ж ти відмовився йти? Пам'ятаєш, що ти сказав, як у лижний батальйон набирали?
- Я вже забув.
- А ми не забуваєм.
- Фінська - то інша річ, - сказав Духнович і відбувся хмурим жартом: - Там холодно, я мерзлякуватий.
- А тут, гадаєш, буде тепло?
- Скоріше навіть жарко… Та як уже не буде.
Проходячи мимо Колосовського, який помітно нервувавсь у чеканні свого виклику, Павлущенко щоразу надуто відводив погляд убік, мовби даючи цим зрозуміти, що він не згоден з його присутністю, що краще Богданові б не стояти тут серед добровольців біля цих заповітних дверей.
Колосовському випало зайти до кабінету одним з останніх. Йому здалося, що комісія зустріла його так, ніби тут щойно була мова про нього. Насторожені. Офіційні.
Повногруда, середніх літ жінка, з яскравими соковитими губами, з мушкою на щоці і тугим акуратним кільцем ще не посивілих кіс на голові, сидячи за столом, тримала в руці Богданову заяву, але вже дивилася не на неї, а на Богдана, уже він був предметом її вивчення. Мовчки дивилася на нього, і, як йому здалося, в примружених, холодних очах її затаїлась неприязнь, підозра.
Крижаним голосом запитала:
- Колосовський Богдан Дмитрович?
Він кивнув чомусь аж сердито: так точно, мовляв.
- Ви, отже, виявили бажання йти добровольцем в Червону Армію?
- Виявив.
- В окопи? Під кулі? Під танки? Туди, де - зовсім не виключено - чекає вас смерть? Ви на все це зважили?
- Так, зважив.
- Ми віддаємо належне вашому патріотичному намірові. Але якщо ви при цьому погарячкували, піддались загальному настроєві, виявили просто юнацьку поспішливість, то ще не пізно забрати заяву назад: ось вона.
Жінка поклала Богданову заяву на самий край стола.
- Ні, я не забираю.
- Подумайте. Добре подумайте.
- Про це я подумав раніше.
Праворуч від жінки сидить по-армійському випростаний бритоголовий мужчина в цивільному, за ним - смаглявий військовий з сивиною на скронях, з мішками втоми під очима. В петлицях - шпали: комісар. Обидва вони - і бритоголовий, і комісар,ѕ не втручаючись у розмову, уважно слухали відповіді Колосовського. Коли він відмовився забрати заяву, жінка з мушкою, мовби підцьвохнута його впертістю, накинулась на нього з новими запитаннями:
- Де батько?
- В анкеті сказано.
- Він репресований?
- Так.
- Ворог народу?
Колосовський, зціпивши зуби, промовчав.
- За нашими даними, вас ще в школі виключили з комсомолу? Це правда?
- Правда.
- За що?
- Все за те ж.
- За що «за те ж»?
- За батька. За те, що відмовився зректися його.
- А чому відмовились? Адже він ворог народу?
- Він не ворог. Він - червоний командир. Мав орден Червоного Прапора за Перекоп. Був нагороджений почесною революційною зброєю.