Гонихмарник

Ранкова пора у місті. Нестямно горять білі свічки каштанів, зоріють світлячки акацій, мов прощальний акорд травня, потужний і п'янкий акорд. Життя триває, видозмінюючи реальність. Палітра білої фарби, дбайливо приготована небесним художником, виливається на світ натхненням творця, а чи того, хто тільки-но збирається ним стати.

Аліна стоїть на перетині двох вулиць і не поспішає переходити на інший бік, хоча світлофор впевнено підморгує зеленим. Її зачіпають руками, раменами, сумками, перехожі бурчать невдоволено, обходячи таку собі несподівану живу перешкоду. Засвітився червоний. Перед очима замиготіли машини. Роздоріжжя — на вулиці, у житті. Кожного дня робимо вибір або хтось його робить за нас… Розмірковуємо, куди рушати. Стільки доріг! Вибираєш одну. Інколи жалкуєш, але повернути назад не вдасться, коли зметикуєш, що не туди завернув. Рух односторонній. А якщо піти на червоний? Й Аліна робить перший крок на…

Чиясь чіпка сильна рука рвучко шарпає її назад. Аліна втрачає рівновагу й майже падає, перечепившись через бордюр. Та ті ж таки руки втримують її і ставлять обережно на ноги.

— Ну ти даєш, Аліно! Я також буваю заглибленим у себе, але не настільки! — чує в себе над вухом знайомий голос.

Це сусід знизу, господар Бузка, Петро.

— Ой, слухай. Замислилась. Дякую тобі, Петре, — розуміючи безглуздість ситуації, виправдовується Аліна.

— Пусте! Ми ж сусіди. І не тільки помешканнями, — доволі поважно провадить Петро.

— Як це — не тільки помешканнями? — дивується Аліна.

— А так… Ми з тобою живемо сьогодні? Так. Живемо в одному будинку, ходимо однаковими маршрутами. Ось тобі наочний приклад, — Петро киває в бік світлофора. — Зрештою, живемо в одному місті, дихаємо од…

— Ой, Петре! Жартуєш? Із такою серйозною мармизою! В одному місті, на одній планеті, в одній сонячній системі, в одній галактиці… І так далі. О, зелене світло. Переходимо? Амнезія минула. Я буду чемною дівчинкою.

— Ні, на жаль, мені в інший бік. Поспішаю.

— Що ж, тоді бувай. Ще раз дякую. Аліна переходить дорогу.

— Аліно! Агов! — несподівано до вух долітає голос Петра. Вона зупиняється. Озирається й дивиться запитально на юнака.

— Вдалого тобі дня!

— Дякую! Навзаєм!

Вони розбігаються. Аліна думає про хлопця. А він нічого. Трішки дивакуватий, правда, точніше навпаки, надто нормальний порівняно з її знайомими.

Біля Академії велелюдно, чи то пак багатостудентно. Майже літня погода навіть найледачіших студентів випхала на вулицю. Тим паче, що страшний привид сесії все настирливіше нагадує про себе, мов сновида, тиняється коридорами Академії, зазираючи допитливо у двері аудиторій. На зло сесії навколо Академії буяли, нагадуючи про свою присутність п'янким ароматом, пахучі акації. Білосніжні красуні недбало губили пелюстки і засипали алеї світлим маревом.