Спомини запорожця
- Автор: Авраменко Никифор
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 966-8201-27-2
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Спомини запорожця». Краткое содержание книги:
Публікується вперше за матеріалами з сімейного архіву сім'ї Авраменків у Познані. Текст подається в оригінальному написанні. Для більш зручного прочитання частково адаптовано до сучасної орфографію та пунктуацію.
Родителі слухали, зітхали, часом поправляли щось. А я був далекий од читаного… Завше нагородою були поцілунки, щось солодке, смачне, одначе, вилітав надвір кулею і мчався там, де чувся сміх і крик колежків. Такі читання на колінах не йшли в голову, ні глибина, ні тема, бо це було понад моїм поняттям і зацікавленням дитячого віку.
В 6 літ запровадили мене до школи. Пошито чобітки, кожушок, куплено зошити, дошку з чорного аспіду, грифель, буквар, гарну торбинку. Школа мала три відділи і одного вчителя Афанасія Арехтовича Сокола, літ 25–26. В великій кімнаті стало вглибину три колони парт для учнів 1-го, 2-го і 3-го року.
Школа була типу церковно-приходського, положена досить далеко. В перших тижнях мене одпроваджувала Люба, вертався з іншими учнями. Пізніше ходив до школи і назад самостійно.
Сокіл, певно, учився в бурсі, де науку і мудрість вбивано і поглиблювано лозою. Щоправда, лози в школі не уживалось, проте кари були докучливі, численні, болючі, деколи і небезпечні для здоров'я.
Ото приклади. Стать на колінах: лицем до учнів, носом в куток, на горохові, на кусочках солі, на рубцеві парти. Биття лінійкою по долоні, часом рукою по лиці, а при лекції співу камертоном по голові. Часто кари були получені: биття і на коліна. Майже половина учнів щодень стояли на колінах, розтикані по кутках, перед партами і на партах, решта під страхом слухали, що говоре учитель, або писали.
Таке навчання мені дуже не сподобалось. Батько наказував, щоб учителя шанувать, слухатись, кару зносить терпеливо і не жалітись.
Щотижня Соколові приносилась паляниця хліба, добрий кусок сала, ковбаса. Власне, він недавно одружився, платню доставав малу, був бідний. Може, через те і не сміявся ніколи.
Старався як міг, щоб не бути караним, проте бувало — часами попадало по долоні лінійкою і на колінах постояти. Не скаржився вдома, а учителя не любив. Якось під час співу Сокіл лютував. Спів не удавався, камертон ходив по головах, смичок по щоках. На солі і горохові на колінах стояли плачучи діти. Щось мене підштрикнуло якось виявити протест. І ото в моменті, як Сокіл одвернувс я на бік, я вивернув в очах віка і зробив страшне скривлене лице. Спів урвався, всі дивились на мене зі страхом і цікавістю — що тепер буде?
Дістав камертоном по голові, за вуха потягнутий в куток на горох. Боліло сильно, а ще сильніше опанувала злість.
Додому прийшов з надірваним скривавленим вухом і ґулею на голові. Освідчив категорично, що до школи більше не піду. Своє постановления підкріпив розбиттям дошки, зламанням грифеля і знищенням книжки. Учитель ставитъ на коліна, б'є, тягає за волосся і вуха! Не піду!
Була у батька поважна розмова з Соколом. В школі стало значно легше, та туди я не вернувся. Небагато і навчився там за два роки.
Приїхав по скінченні учительської семінарії Олексій Полинько, син добрих знайомих батьків. В тих часах повіяв новий, свіжий, здоровий вітер. В минуле одійшли бурси з різками. По селах почали будуваться школи з поширеною програмою науки, з чотирма-п'ятьома роками навчання, з 2–4 учителями, без тілесних кар. Платню учителір збільшено на 50–60 %.
Олексій Полинько, милий і добрий педагог, взяв мене в свою опіку і почав приготовлять до середньої школи. Старший на якихось 9-10 років, був одночасно як будь-то і приятелем.
Учив любить природу, її красу, пізнавать життя звірят, птахів, метеликів, бджіл, мурав'їв, жучків. Легко і охоче з ним училося, одкривались нові горизо нти і заінтересування.
З великою радістю спіткано вдома моє вступления до прогімназії, - 6-класової середньої (неповної) школи — і то, до другого класу.
Видно, мав я здібності, коли за 11 місяців проробив програму трьох класів! Це бу; о несподіванкою і для батьків, і для сестер. Тільки коханий Олекса був певний свого учи я.
В сірім учнівськім убранні, підперезаний лакованим чорним поясом з блискучою бляхою, на картузі серебряний значок школи — схрещені пальмові листочки з буквами «ВП» — крутився новоприйнятий учень перед дзеркалом, а сестри дивились збоку на малого брата, також як в дзеркало, матінка витирала щасливі сльози. Батько щедро подякував Олексієві. Приятелі якось з пошаною почали до мене ставитись. Притихли і присмирніли, аж дивно було бачить ту зміну, бо нова переміна в відношенні до приятелів зоставалась без перемін.
До літ 14 жив я в місті Верхньодніпровську, на передмісті Литвинівка. Саме місто повітове, невелике, з 5-6-тисячним населенням. 95 % становили українці, решта — жиди, що держали в руках торгівлю, промишляли деревом, мали 2 лісопильні фабрики і великий паровий млин.