Вісім. Жіноча мережева проза
- Автор: Черепкова Настасья
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Буква і Цифра
- ISBN: 966-96583-2-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Вісім. Жіноча мережева проза». Краткое содержание книги:
Для всіх, кого цікавлять сучасна проза, жінки й Інтернет.
Коли він пішов, мені було цікаво дивитися на цівку власної крові з носа.
Було приємно малювати ножицями по шкірі.
І просто з'їхати з глузду.
Але я зробила найлегше: померла. Потім я поховала мене в маленькій труні на глибині два метри в закинутій частині серця. Трохи згодом довелося робити ексгумацію тіла для уточнення причин смерті. З досадою я виявила, що поховала мене живцем: руки були в синцях, стінки труни подряпані, мереживо на сукні порване. Поспіхом я забила віко цвяхами і зіпхнула труну назад до ями; поки закидала яму різним мотлохом, чула мій стогін. У звіті довелося записати: «Причини смерті не встановлені».
Інколи ночами десь глибоко з грудей долинають глухі удари і плач. Починаю думати про осиковий кілок.
Взуваюся, виходжу з квартири. Пивоооооо.
Я люблю сонячні окуляри — вони створюють ілюзію затишку для обличчя, а ще в них не видно твого погляду, тому зараз, у вагоні метро, розглядаю обличчя пасажирів. Здається, на час користування «швидким та зручним видом транспорту» всі люди швиденько розселяються по різних планетах, і, якщо напружитися (звісно ж, перед тим випити кілька літрів пива, покурити або просто натягти на носа червоні окуляри), можна побачити прозорі скафандри на кожному пасажирі. Я навмисно стою осторонь, боячись пошкодити крихку оболонку скафандрів, бо, мабуть, з них може висипатися якась космічна зараза, меркуріанська вітрянка чи там альфа-центаврський грип абощо, або й навіть банальні глисти з планети Земля. Раптом пригадую історію з дитинства — хто зна, може, це все сни, породжені «второю літрою водки» — про напівбожевільну дружину підполковника. Вона повикидала з хати килими і портьєри, щодня прала весь одяг, регулярно протирала клямки, вікна і підлоги спиртом, а чоловіків кітель щовечора замочувала в бензині і вивішувала сушитися на балконі. Бідолашний підполковник, мабуть, боявся прикурити зайву цигарку в просякнутій легкозаймистими речовинами хаті, і, зрештою, покинув дружину, перебравшись жити до фельдшерки військової частини. Дальша важка жіноча доля підполковниці мені невідома, та й не надто цікава: я вже сміливо тулюся до пасажирів.
Шкода, що «санітари вулиць» рідко збирають порожні пляшки по вагонах метро.
Мене тягне на подвиги і на сон.
…dream reloaded
Дівчинка Аннабель («Would you be so kind as to pronounce it anna-bell», — сказав мені хтось з-за кадру), вбрана у пишну сукню, висить, почеплена мотузками за шию, у дзвіниці церковно-парафіяльної школи і, розхитуючись усім тілом у своїх широченних кринолінах, дає сигнали початку і закінчення занять: бом-бом-бом.
«Станція метро Поштова площа. Вихід до річкового вокзалу», — гаркнув мені на вухо чоловічий голос, і Аннабель зникла. Виходжу, сталобить.
На кшталт монеток, що їх екзальтовані туристи жбурляють у фонтани, я залишаю у квартирах чоловіків зубні щітки — символи незакінчених стосунків.
Я ненавиджу його, бо він привласнив не лише мою зубну щітку. Помаленьку, поступово, він витягував з мене жили і нерви, і обплітав ними мене ж, сплітав з них химерне макраме наших стосунків — так, що виборсуватися ставало щораз болючіше.
В давнину мали місце дивні сантименти, коли кохані залишали своїм половинкам медальйони з пасмом волосся.
Чому, скажімо, не з обстриженими нігтями або кутніми зубами?
Здається, я б змогла віддати йому виколоте око.
Великий палець з ноги.
Обидва вуха на мотузочку.
Праву нирку.
Шлунково-кишковий тракт.
Чи й вже віддала.
Бо
ти гризеш мене зсередини, як хробак яблуко;
ти роз'їдаєш мою шкіру, як вапно;
ти руйнуєш клітини мого спинного мозку, як хвороба;
ти висмоктуєш мої відчуття, як п'явка кров;
коли ти на мене дивишся, я хочу виколоти тобі очі;
коли ти мене цілуєш, я намагаюся відкусити твої губи;
коли ти обіймаєш мене, я мрію зламати твої руки; коли ти любиш мене, я уявляю, як тебе спаралізувало; щодня я втікаю від твоєї тіні; щоночі я боюся твого привида; я вірю в лукавого, бо є ти; я молюся мученикам, бо тебе немає; мій пульс зупиняється, коли я тебе бачу; мої пальці терпнуть, коли я тебе торкаюся; я дихаю вогнем, коли ти поруч; я замерзаю за твоєї відсутності; я розівчилася малювати, бо ти вкрав мій хист; я не можу спати, бо ти паразитуєш на моїх снах; ти альфа мого фізичного; ти омега мого емоційного; моя ненависть тішить мене жадобою тебе вбити; моя пристрасть лякає мене бажанням померти; я виганятиму тебе закляттями; я викурюватиму тебе ладаном; я виблюю тебе з нутрощами; я зупиню тебе разом із серцем.
Поштова площа заповнена шановними киянами і гостями міста. Механічно простую за навмання вибраними з натовпу спинами і несподівано опиняюся на туристичному катері. Що ж, прогуляюся Дніпром. Тільки б ще пива, бо вранішня катастрофа з катком погано вплинула на моє самопочуття. Стає нестерпно себе шкода, прикро за свої беззмістовно прожиті роки зокрема й існування нещасного людства загалом. Стає шкода, що закон людський і, головне, Божий права на смерть не визнає. Думаю, багато людей були б згодні заплатити за переривання свого існування. Мабуть, їх зупиняє інстинкт самозбереження. Чи вигляд власної крові або страх перед болем. Чи, може, вічне пекло для безсмертної душі.