І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько [Jälle need naksitrallid. Teine raamat - uk]

— Можливо, тим часом ялину спиляли.

Це видавалося єдиним осмисленим поясненням. Але ж по яких прикметах тепер іти далі?

— Ти дивився навсібіч? — поцікавився Мохобородько.

— Навсібіч, — ствердив Півчеревичок. На деякий час запала гнітюча тиша. Тільки Комірчик стиха скавулів.

— Я дивився в усіх напрямках, — бідкався Півчеревичок. — Адже згори все добре видно. Це — височезне дерево, а я погойдувався на самій верхівці. Ялини-велета не видно ніде.

Знову запанувало мовчання. І раптом Півчеревичок і Мохобородько помітили, що Комірець заходився тривожно обнюшкувати навколо: то бігав туди-сюди, то по колу, то лісовою галявою, майже торкаючись писком землі.

— Нібито щось шукає, — припустив Півчеревичок.

— І, здається, щось знайшов, — сказав Мохобородько.

Комірець і справді щось тримав у зубах, щось брунатне й невизначене. Здаля не можна було зрозуміти, яка це річ.

— Комірчику, сюди! — вигукнув Півчеревичок.

Собача послухалося і обережно поклало свою знахідку, стурбовано поглянувши на Півчеревичка й Мохобородька.

— Боже мій! — вигукнув Півчеревичок.

— Адже це, це ж…— затнувся Мохобородько. — Це ж, образно кажучи, нібито часточка нашого дорогого колишнього друга!

Обоє друзів почувалися, як громом прибиті — Комірчик знайшов шматину Муфтикової муфти!

— Ох, бідолашний друже! — став побиватися Півчеревичок. — Невже це все, що залишилось по тобі?

— Не варто увесь час думати про найгірше, — порадив Мохобородько.

Він поклав до своєї кишені шматочок муфти і додав:

— Може, колись ще пришиємо на місце.

Комірець, як і раніше, непокоївся. Знайдений шмат муфти додав йому старанності, і схоже, що він прагне винюхувати далі. Одначе в той час собача явно відчувало страх і помітно тремтіло.

— Дивно, — мізкував Півчеревичок. —Велетенської ялини немає, і все-таки ми просуваємося правильно.

І раптом обличчя Мохобородька осяяла білозуба усмішка.

— Послухай! — вихопилось у нього. — Це ж оте саме дерево, на яке ти залізав — ота сама ялина. Це, їй-бо, велетенська ялина, чи не так?

Двійко друзів одночасно поглянули на ялинову верхівку. Вона височіла над лісом. Ну, звичайно! Та сама ялина! Загадку розв’язано. Ялина, котра таємниче зникла, знайшлася.

Знайшлась і шматина з Муфтикової муфти. І саме з цього місця чулося вовче завивання. Комірець розхвилювався. Зрозуміла річ, неважко було збагнути, що все це означало.

— Ми прибули, — сказав Мохобородько. Вони обоє зрозуміли, що настала вирішальна мить.

— Я йду, — кинув Півчеревичок.

— Куди? — запитав Мохобородько.

— Хто-хто, а Комірець візьме правильний слід, — припустив Півчеревичок. — А ти зачекай тут, адже не маєш жерстяного панцира, який би тебе захищав од вовчих іклів.

Мохобородько вагався. Голос серця наказував йому йти разом із Півчеревичком, а розум — навпаки. І зрештою гору взяв розум, і Мохобородько лишився. Найдоцільніше, якщо вони двоє не кидатимуться прожогом у невідоме. Нехай усе-таки Півчеревичок з’ясує трохи, що й до чого. Напевне, йому стане в пригоді панцир з бідона. А коли з ним усе-таки трапиться лихе, все одно справа цілком не загине, бо тоді почне діяти він, Мохобородько. Тож цієї миті він вирішив залізти на височенну ялину і спробувати звідтіля пильнувати за Півчеревичком.