Острів КРК та інші історії
- Автор: Іздрик Юрко
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-7263-38-х
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Острів КРК та інші історії». Краткое содержание книги:
***
Я прокинувся від задухи і раптом сів у труні, витріщивши нажахані очі. Був сірий ватяний ранок. Вода лилася по стінах, капотіла зі стелі і прибувала знизу. Я залишався живим. Був день сороковий.
Потім я пропливав, сидячи у труні, через всі свої кімнати. Пригнувшись, виплив крізь двері надвір. Всюди довкола стояла вода. Я боявся відпливати від хати, бо злива швидко наповнювала мій вутлий човен. Я кружляв довкола будинку, він робився все нижчим і нижчим, чи то просто я наближався до неба. Наближаючись до неба, справляв малу потребу в навколишню воду, ще більше прискорюючи кінець. Ввечері подерся на дах, розсуваючи птахів і щурів. Вони без великої охоти поступалися місцем. За правом старшого всівся на комині і дві настирливі мокрі горлиці довго кружляли просто в мене над головою. Більше не боявся. Після нічних жахів знав, що не помру.
Назавтра дощ припинився. А згодом вода зійшла, ніби відкрилися невидимі шлюзи. З'явилося сонце, і звірина, обсохнувши якось дуже по-людяному тішилася порятункові. Відкрилася поглядові замулена земля. Але це була інша, незнайома земля. З'явилися нові гори і нові озера. Я знав, що виростуть нові ліси, і будуть інші поля. І незнайомі ріки потечуть незвіданими берегами. І буде нове життя. І буде нове життя. І буде но.
Вітер (short distanse — long distance) [47] [48]
Між нами було метрів тридцять порожнього мокрого поля. Вітер сильний, поривчастий, змінних напрямків. Кроти ворушилися під землею, кленучи холод, воду і власний ревматизм.
— Галло! — гукнула вона. — Так буде добре?
— Давай, скажи щось на пробу.
— Кажи ти!
Завжди вона зі мною сперечається.
— Шість на вісім.
— Сорок вісім!
— О'кей. Нормально. Можна починати.
Постояли деякий час мовчки, потім я, несподівано для самого себе:
— А Пепа в Канаду виїжджає, знаєш? [49](Ох, знову цей Пепа).
— Це що, початок?
— Ні, просто так згадав. То знаєш?
— Знаю.
Пауза.
Пауза.
Навіть сісти нікуди — самі мокрі горбочки.
Вітер поніс якусь пташку-невдашку [50].
— Тобі не холодно? — це я.
— Холодно! Ноги промокли! — вона.
Ніби я винен.
— І в мене, — я, виправдовуючись.
— Ну, давай вже швидше. А то застудимося.
Добре казати «швидше». Сама б краще спробувала.
— Ти щось казав?!
— Ні! Нічого!
__ То кажи!
Я мовчу, бо що я маю казати цій жінці. Що б не говорив, однаково нічого не зміниться. Погода добряча. Пішли низькі хмари. Замжичило.
— Галло, ти спиш?
Сплю.
— Ні, не сплю!
— Совість маєш?!
Маю.
— Маю!
На холєри їй моя совість.
— Давай, я почну! — це вона.
— Давай!
Давно пора.
Пауза. Вітер закрутив, закрутив і погнав від мене до неї — протилежний, ніж за хвилю бік.
— Ти мене любиш?! — це мав би я почути, якби не вітер.
А так долетіло тільки «…и…не…юби…» Дві кузьки вам у пуську і одну в наше знайомство [51].
— Що?! Голосніше! Не чую!!!
— И-не-юби?
Юби, юби. Пора закінчувати цей балаган. Вітер міцнішає, як би не здійнялася буря. Балаган-ураган.
— Ура!!! — заверещав я. — Ган!!!
І розвернувшись, побіг назустріч вітру, вихляпуючи воду з мокрої трави. Поли плаща розвівались, як крила [52]. «И-не-юби?!» — летіло геть від мене. Якби вітер не був таким крутієм, її слова могли б облетіти довкола землі і проштрикнути мене наскрізь.
Біг я досить успішно. Кроти злякано присідали під обвалами. Инеюби, инеюби — рахував я собі в такт. Инеюби — раз, инеюби — два. Змінних напрямків. На західному фронті без перемін [53]. В другій половині дня. Можливі короткочасні опади.
Впав я випадково, перечепившись через горбок. Штани відразу намокли. І лікті. Пороззирався довкола. Скільки сягало око, було порожнє поле. Розвиднювалося, переставало мжичити. Може, ніякої Анни й не було.
— Анна! — щосили гукнув я. — Анна!!!
— А-на-на, — закрутив вітер.
— A-ha-ha, — засміялися знизу кроти.
Ну і х(…) вам в сраку, — вирішив я подумки й подався додому. '
Війна
З'являлися подорожні.
Один із них назвався проповідником. «То проповідуй», — сказав я йому. Він говорив: «Хліб свій пускай по воді [54], бо по багатьох днях знову знайдеш його. Давай частку на сім чи й на вісім, бо не знаєш, яке буде зло на землі. Коли переповняться хмари дощем, то виллють на землю його»… Довелося спустити на нього собак, адже справжні проповідники мовчать.
Був один, що просив напитись.
Я подав йому води, і він, відпивши мало, пішов, бурмочучи під ніс чи то подяки, чи прокляття. З цікавістю я йшов за ним назирці, але він, вочевидь, помітив мене, бо зійшов на пагорб і юродствував: «Блаженні ви, як ганьбити і гнати вас будуть і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради мене. Радійте та веселіться, — нагорода-бо ваша на небесах! Бо так гнали й пророків, що були перед вами». Розчарований та присоромлений повернувся я додому. А згодом почали літати по небу дирижаблі, пускаючи вогні та феєрверки. І поштар приносив фронтові листи. То мала місце Перша Війна. Have the place. Я теж отримав повістку і, зібравши найнеобхідніше, подався воювати.
Війна починається з солдатських нужників. Перший вияв патріотизму полягає в тому, що ти випорожнюєшся разом із усіма в загальну яму. Розкидані по всій землі поховання екскрементів є джерелом родючості для майбутніх поколінь. Згодом таким же джерелом стають і поховання людей.
Другий вияв патріотизму полягає в безперервних мандрах. Поїзди везуть тебе вдень і вночі. Пошуки окропу на незнайомих станціях, задуха верхніх полиць і ритм, що проникає в кров. Відсутність цього ритму під час зупинок нестерпна і може призвести до божевілля. Постійні зміни маршруту викликають deja vu [55].
Третій вияв патріотизму — безконечне очікування боїв. Час бездіяльності в окопах та наметах належить до найважчих фронтових випробувань. Бездіяльність породжує бажання, бажання породжує надію, надія породжує впевненість у тому, що війна закінчиться, обійшовши тебе стороною. І ось, коли вже всі беруться нашивати демобілізаційні комірці — починається бій. В бій ідуть радісно, розпрямляючи на ходу задерев'яніле тіло. Бій приносить відчуття полегшення і, подекуди, звільнення. Смерть.
Від постійного очікування, як правило, захворюють астенічним синдромом.
Медицина погано дає собі раду з цією недугою, і астенічний синдром обов'язково косить два-три повоєнні покоління.
Зате в шпиталі я зустрівся з Анною [56].
Ми розминулися в шпитальному коридорі, — з одного боку великі зафарбовані вікна, з іншого — ряд дверей. Я йшов, намагаючись не ступати на чорні плитки — розповсюджена психічна вада, рудимент інфантильності. Анна наближалась, опустивши обличчя, — звичка, що виробляється від надміру чоловічого оточення, — і я ще не знав її імені. В руках тримала щось сховане під білою серветкою. Відстань між нами зменшувалась, і я забув про чорні квадрати, як іноді забуваєш про біль. Я просто давно не бачив жінки, і ми розминулися в шпитальному коридорі, — з одного боку великі зафарбовані вікна, з іншого — ряд дверей.
47
Новелу написано 1991 року. Першим її читачем (чи то пак слухачем) був Тарас Прохасько. Сюжет, та навіть не сюжет, а настрій, інспіровано уривком якогось фільму, назву якого я вже, мабуть, ніколи не довідаюся.
48
« short distanse — long distance» — одна із композицій знаменитої групи «YES». Назву альбому зараз відновити проблематично, так як кілька років тому я подарував усю свою фонотеку приятелеві. В інститутські часи в мене була заповітна мрія — зібрати всю дискографію «YES». Коли ж мрія здійснилася, я вже почав орієнтуватися на іншу музику — мені видалися ближчими «King Crimson» і «Gentle Giant». І все ж «Short Distanse — Long Distance» залишається одним із улюблених творів цієї претензійної і дещо одіозної групи, без котрої, втім, важко уявити собі історію рок-музики.
49
« А Пепа в Канаду виїжджає, знаєш» — остання, дякувати Богу, згадка про Пепу в цій книжці. Він таки виїхав до Канади і навіть зумів, затримавшись там, перетягти за собою сім'ю, хоч я досьогодні не певен, чи має він офіційне громадянство. Тому писав про нього у «Воццеку»: « геніально-нелеґальний мешканець Канади». Але досить про це.
50
«… пташку-невдашку…» — спотворена назва оповідання Селінджера «Тупташка-невдашка». Свого часу мені ніяк не вдавалося зрозуміти, що це за дивна така пташка із префіксом «ту-», аж поки хтось не пояснив мені, що неологізм походить від слова «тупати». Але в мізках вже міцно засів орнітологічний мотив, і якось треба було його позбутися.
51
« Дві кузьки вам у пуську і одну в наше знайомство» — достеменна цитата з Гемінґвея, правдоподібно з «Островів в океані», але мені ліньки вишукувати, звідки точно. Очевидно, що це геніальний виверт перекладача, який із цілком зрозумілих причин не міг відтворити Гемінґвеївську лайку дослівно. Один з найчарівніших евфемізмів, які мені тільки доводилося зустрічати.
52
« Поли плаща розвівалися, наче крила» — подібний кадр є в фільмі Микити Михалкова «Незакінчена п'єса для механічного піаніно». Не певен, чи справді я намагався цитувати фільм, швидше за все — це один із прикладів неусвідомленого цитування, яке все більше переходить зі сфери психології у сферу комбінаторики й статистичних закономірностей.
53
« На західному фронті без перемін» — назва відомого роману Еріха Марії Ремарка. Тема Першої світової війни, яка породила, крім усього іншого, й т.зв. «загублене покоління» (що до нього належать і згаданий вже Гемінґвей, і Ремарк, і багато інших літературних кумирів мого, теж у дечому загубленого покоління), не випадково виникає у наступній новелі, котра так і називається — ВІЙНА.
54
« Хліб свій пускай по воді» — як це часто буває, не просто безпосереднє цитування Біблії, але іронічна віртуалізація проповідництва сектантського штибу. В зв'язку з цим варто згадати одноіменний роман Ірвіна Шоу, просякнутий духом дешевого американського місіонерства.
55
« deja vu» — психологічний феномен, який базується на відчутті точного повторення пережитих подій. Раціонального пояснення не має, і з цієї причини, мабуть, часто використовується сумнівними ідеологами сумнівних релігій для підтвердження, скажімо, теорії інкарнацій та інших нісенітниць.
56
« Зате в госпіталі я зустрівся з Анною» — одна з перших появ в антропонімічних реєстрах «івано-франківського феномену» імені Анна, яке згодом настільки міцно ввійде в практику місцевої літературної номінації, що дозволить Володимиру Єшкілєву небезпідставно стверджувати, ніби ім'я Анна для Івано-Франківська сакральне.