Загублена історія втраченої держави
- Автор: Яневський Данило Борисович
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-4733-5
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Загублена історія втраченої держави». Краткое содержание книги:
Міста Півдня
Після окупації правобережних подніпровських земель імперський російський уряд зіткнувся з проблемою уніфікації управління містами, розташованими на цих територіях. Унаслідок зрозумілих причин царська адміністрація не могла одним рухом позбавити правобережні міста та містечка їх самоуправління: ідея його занадто міцно впродовж попередніх століть укоренилася у свідомості людей. Отож, лівобережні міста мусили управлятися хоч в якийсь подібний спосіб. Власне так і сталося: уже наприкінці століття було введено в дію «Грамоту на права і вигоди містам Російської імперії» (1785), яку згодом доповнили «Міське положення» 1863 р. (для Одеси) та «Міське положення» 1870 р. Розробники останнього документа, який визначив головні принципи функціонування міського громадського самоврядування, проігнорували надбання місцевої теоретико-правової думки, а 1892 р. взагалі обмежили «основну масу міського населення у виборчому праві…».[20]
Адміністрування підросійських «українських етнографічних земель»
В адміністративному відношенні «українські «етнографічні» землі» лише за 200 років пережили декілька «уніфікаційних» хвиль. 1708 р. в Романовській імперії було запроваджено новий адміністративний устрій: державу поділили на 8 губерній, у т. ч. Київську, основними містами в якій тоді були власне Київ, а також Ніжин, Переяслав та Чернігів. Від 1775 р. губернії управлялись на підставі єдиного документа – «Установлення про губернії», яким також було визначено і кількісний склад цих адміністративно-територіальних одниць – 50. 1796 р. землі на лівому березі Дніпра об’єднали в Малоросійську губернію, на території Слобожанщини створили губернію Слобідсько-Українську, з південних земель та Криму сформували Новоросійську губернію. За декілька років – у 1802 р. – Малоросійську губернію розділили на Чернігівську та Полтавську, а Новоросійську – відповідно на Катеринославську, Миколаївську (згодом перейменовану на Херсонську) і Таврійську.
Правобережні території, які опинилися під романовською рукою після поділів Польщі та серії російсько-турецьких воєн, до 1917 р. пережили три «хвилі» адміністративного переформатування – відповідно в 1796 р., у 1802 р. та в 1835 р. За Миколи I, а саме у 1835 р. Слобідсько-Українську губернію перейменували на Харківську, а з коронних земель Брацлавського, Київського та Подільського воєводств створили відповідно Волинську, Київську та Подільську губернії.[21]
Результатом більш ніж столітніх уніфікаційних зусиль стало тотальне відчуження населення від влади. Ось лише одна компетентна точка зору. Лідер великого промислового капіталу Півдня Росії, член Державної Ради М.Ф. фон Дітмар виступаючи на її засіданні 6 (19) травня 1914 р. констатував: «у нас система самоуправління… недобудована, вона, можна сказати, без ніг і без фундаменту. Вона має губернські й повітові земські установи, але широкі прошарки населення в ній не задіяні». «Внаслідок цього, – підсумовують сучасні дослідники О. Реєнт та О. Сердюк, – інтереси переважної більшості сільського населення, яке проживало «в глибинці», практично не задовольнялися в таких важливих сферах життя, як освіта, культура та медичне обслуговування. Відсутність реального реформування в системі управління посилювала нігілістичне ставлення до будь-яких заходів влади у суспільно-політичному й соціально-економічному житті».[22]
«Етнографічні «українські» землі» у складі Австро-Угорської імперії
Галичина
Розтин державного польського тіла поміж Росією, Австро-Угорщиною та Пруссією наприкінці XVIII ст., який, за влучним висловом Н. Дейвіса, був, «безперечно одним з найганебніших актів політики великих держав у XVIII ст.»[23], мав своїм наслідком розділення русинів по лінії державного кордону між імперіями Габсбургів та Романових. Правові системи цих держав, як справедливо зауважив В. Єрмолаєв, мали різне походження і мали більше якісних відмінностей, ніж формальних тотожностей.[24]
20
Плаксій Т.М. Міське самоврядування Середньої Наддніпрянщини в 2 пол. ХІХ – на початку ХХ ст.: Дис… канд. іст. наук: Запорізький державний університет. – Запоріжжя, 2001. – 19 с – С. 14.
21
Українська Радянська Енциклопедія. – Т. 3. – К., 1960. – С. 515.
22
Цит. за: Донік О., Любченко В., Молчанов В., Янишин Б. Україна: хроніка ХХ століття. Довідкове видання. Роки 1911—1916. – Київ, 2007. – 147 с. – С. 95.
23
Дейвіс Н. Європа. Історія. – Київ: Основи. – 2000. – 1463 с – С. 308.
24
Єрмолаєв В.М. Вищі представницькі органи влади в Україні (історико-правове дослідження): Дис… д-ра юрид. наук: Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2006. – 40 с – С. 21.