Золото і анаконда

На той час майже всі носильники вже повтікали. Вести далі пошуки за таких умов було неможливо, тому капітан Лох повернувся в Пільяро, а звідти вирушив до Кіто. Там він звернувся до президента Паеса, і той пообіцяв, що йому допоможуть еквадорські саперні частини; за це Лох мав зробити географічні вимірювання й накреслити карти для Еквадору.

І ось він удруге вирушив у Льянганаті. Крім цілої групи носильників, з ним ішло сімнадцять солдатів і один офіцер. Він узяв також багато в’ючних тварин, однак виявилось, що це була помилка. Тих мулів, які не втонули в болотах і річках, не зірвалися в провалля чи не поздихали од виснаження й браку харчів, довелось відправити назад у Пільяро. Погода теж не покращала, і для людей Лоха знов настали важкі дні. Всі носильники-індійці залишили їх, потім пішло й більшість метисів, а з сімнадцяти солдатів скоро тільки сім могли йти далі.

Умови були надзвичайно важкі, а пошуки скарбу не давали жодних наслідків, і кінець кінцем експедиція розпалась. Однак Лох не здавався, він хотів використати ще один шанс. Лох знав, що чимало річок, які течуть з Льянганаті на схід до Амазонки, золотоносні. Коли йому не пощастило знайти скарб Вальверде, то, може, він у тій же місцевості відкриє багаті родовища золота. І в той час, як більшість учасників експедиції повернулась у Пільяро, капітан Лох з одним пеоном і двома солдатами вирушили в напрямку Ріо Напо.

Це був не похід, а справжній жах. Сімдесят днів пробивалися вони по непролазній місцевості. Раз по раз траплялися нещасні випадки. Якось Лох упав з кручі, зламав собі двоє ребер і дуже пошкодив ногу. Не краще було і його супутникам. Загін вийшов до якоїсь бурхливої річки, сімнадцять разів наводили міст і сімнадцять разів його зносило. Врешті вони спробували перебратися на примітивному плоту, однак швидка течія підхопила його разом з одним солдатом, і той безслідно зник.

Решта троє просувалися вперед дуже повільно. Були такі дні, коли вони долали не більше як кілька сот метрів. Голод довів їх до галюцинацій, і Лох уже серйозно почав боятися, що все це скінчиться божевіллям і для нього, і для його супутників.

Але кінець кінцем їм пощастило, і вони натрапили на кинуте індійцями поле, де викопали кілька коренів маніока[3]. А ще через шість днів, зовсім знесилені, вони вийшли до гасієнди у верхів’ї Ріо Напо.

Лох справді знайшов своє золото. На березі Ріо Анзу, притоки Напо, він добув чимало пепас де оро — золотих самородків. Але їх не вистачило навіть на те, щоб покрити витрати на експедицію. Кінець цієї історії сумний: Лох, розчарувавшись у всьому, приставив собі до скроні пістолет і спустив курок.