"Людина без нервів"
- Автор: Сотник Юрий Вячеславович
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Вадим Дубенко
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «"Людина без нервів"». Краткое содержание книги:
— Гаразд! Ходімо тоді, — сказав Семенко і кивнув до мене: — Ти чекай, значить. Ми швиденько…
Артисти посунули до виходу. У передпокої «королева» сказала, що їй з Гришею давно пора обідати.
— Ну, це вже дзуськи! Потім пообідаєш, — відрізав староста. — Нам робоча сила потрібна. Він знаєш який здоровань? Отакенного пса на смерть заколов рогами.
Почувши цю фразу, я зовсім засмутився, та було вже пізно: артисти пішли.
Я тинявся по квартирі. Я розумів, що слід прибрати запаскуджену кімнату, спробувати хоч би зіскребти тісто з коня, а насамперед що-небудь перехопити, але від тривоги у мене ні до чого не піднімалися руки. Раз у раз я вилазив на підвіконня.
Наш будинок був першою багатоповерховою будівлею в цьому районі. Його з усіх боків обступили дерев'яні будинки і будиночки, у свою чергу оточені численними сарайчиками та хижками. В одній з таких хижок, певно, і жив той клятий цап.
Минуло двадцять хвилин, потім півгодини. Артисти не поверталися. Я вже думав, що, мабуть, не так-то й легко протягти чужого цапа літнього недільного дня через прохідні двори. Може, на моє щастя, артистів ще й застукають на місці злочину. Коли годинник пробив третю, мені зовсім полегшало на серці, і я попрямував на кухню розігрівати собі обід.
— Олексійку! Олексійку! Відчиняй! — долинув цієї миті сполоханий Аглаїн голос.
Зупинившись на півдорозі, я підбіг до вікна, але у дворі вже нікого не було. В паскудному настрої я поплентався до передпокою й відчинив двері. Артистів я не побачив. Я тільки почув, що під моєю площадкою точиться приглушена, але, очевидно, відчайдушна боротьба. Там сопіли, пихтіли, кректали і човгали ногами. Часом хтось люто форкав. Іноді щось гепалося чи то об стіну, чи об сходи.
— Роги! Роги тримайте! Роги не відпускайте! — хрипко шепотіли внизу.
— Ить!.. Ще трішечки! Ить! Ще разок!
— Ой! У-юй!
— Тихше! Почують!
— Піднімай йому ногу! Піднімай йому ногу! Піднімай ногу… Уп… Є!
— Що є?
— По губах копитом.
— Ить! Ще разок! Ить!.. Мені за штани перепаде. Ить!.. Не полатаєш тепер.
Та ось на сходах, що ведуть на площадку, показалася купа рук, ніг, стрижених потилиць і розкуйовджених кіс. Вона ворушилася, судорожно смикалась і поступово посувалася ближче до мене.
Напівмертвий від жаху, я відступив у передпокій, але дверей не зачинив. Ось купа артистів виповзла на площадку. Якусь хвилинку вони тіпалися перед дверима, потім щось скоїлось, і в передпокій разом влетіли Дудкін із закривавленою губою, ще два артисти і цап. Він був чорний з білими плямами. Одного ока на білій половині морди у нього не було, а око на чорній половині було широко розкрите і дивилося божевільним поглядом, яким дивиться з картини Іван Грозний, що вбив свого сина. На правому розі його, ніби чек у магазині, був наколотий квадратний клаптик чорної матерії.
— Двері! — закричав мені Дудкін, тікаючи до виходу. — Зачиняй усі двері! А то пропадеш!
Цап повернувся, красиво став дибки. Дудкін ойкнув і миттю зачинив за собою двері. І вчасно, бо роги так торохнули по них, що згори посипався тиньк.
Я заціпенів. Секунд п'ять я не ворушив ні рукою, ні ногою. Наче крізь вату, я почув, що в двері слабенько застукали кулаком.
— Хлопчику! Хлопчику! — запищав тоненький дівчачий голосок. — У нього на розі моя кишеня від фартуха залишилася. Хлопчику, гей, хлопчику, у нього на розі моя кишеня…
Мені, ясна річ, було не до кишені. Цап знову повернувся, опустив роги і задріботів до мене. Я шмигнув у кімнату і замкнув двері на гачок.
— Дідька лисого я на такого сяду! — почувся з двору голос Дудкіна. — Я вже краще на фанерному. Що мені, життя набридло?
Я не розчув, що йому відповіли. Шумка, яка досі лише нервово дзявуліла в сусідній кімнаті, раптом зайшлася несамовитим гавкотом. Я поліз був туди і тут же відскочив назад.
Цап був уже в кімнаті батьків. Він потрапив туди через другі двері, які я не здогадався зачинити. Він повільно крутився, підставляючи Шумці роги, а та, захлинаючись від люті і припадаючи грудьми до підлоги, у свою чергу крутилася навколо цапа і націлялася хапонути його за ногу.
Гачка на дверях до цієї кімнати не було. Я забарикадував двері важким плюшевим кріслом.
І зчинилася катавасія! Гавкіт, тупіт, форкання поступово перейшли в кухню, там загриміло щось залізне, потім гамір битви знову перемістився до сусідньої кімнати. Мене було відрізано від усієї квартири. Я не міг узяти з кухні продуктів. Мені була неприступна навіть убиральня, куди я прагнув усією душею.