Люди з Червоної скелі
- Автор: Бабенко Г.
- Год: 1929
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво України
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Люди з Червоної скелі». Краткое содержание книги:
— Хто ти і що робив у нашому лісі?
Білявий мовчав, тільки очі з-під рудих брів бігали по лицях мешканців скелі. Раптом погляд його упав на жінку Ману, сковзнув по її постаті і зупинився на ногах жінки. Права нога її була трохи крива. Жінка, не витримавши погляду полоненого, одійшла й заховалась у жіночому натовпі. Білявий вишкірив свої ікла і сказав:
— Я бачив твої сліди у лісі, ти клишонога, як ведмідь!
Ману стукнув його за це кулаком по голові, а ватажок знову спитав полоненого:
— Хто ти і чого блукаєш по наших лісах?
Білявий знову не відповів нічого. Тоді Каї-Наї, що довго придивлявся до нього, виступив наперед і сказав:
— Я знаю цього чоловіка; він з тих людей, що перебили наше плем’я, вбили мого батька й забрали в полон матір. Пам’ятаєш, — звернувся він до полоненика, — як я укусив тебе за ногу?
Всі подивились на ноги білявого. На правій литці дійсно були сліди зубів Каї-Наї. Обличчя білявого спалахнуло звірячим гнівом, він плигнув на Каї-Наї, але Ману знову вдарив його по голові кулаком і крикнув:
— Стій, рудий кабанюго!
— Я жалкую, що не розтрощив тоді голови твоєї сокирою! — звернувся полонений до хлопця.
— А чого прийшов я сюди, — спитайте оте вовченя! — показав він на Каї-Наї. — Він добре знає, чого ми були у їхньому таборі. Ха, ха! У вас дуже багато жінок, а в нас небагато! — додав він, сміючись в вічі мисливцям.
Всі деякий час мовчали. Всіх уразила сміливість і нахабність полоненого. Якась сила й певність себе почувалися в словах цього зв’язаного й оточеного ворогами чоловіка.
Але згодом мешканці скелі схаменулися. Ціла хуртовина обурення знялася коло нього і, коли б не заборона ватага, вони розірвали б полоненого на куски.
Йому дужче зв’язали руки й ноги, повалили на землю; чоловіки сіли коло багаття порадитися, що робити з полоненим. Коло нього зосталися тільки жінки й діти. Вони плювали йому в вічі, шпигали кістяними голками й стрілами, видирали волосся з його рудої бороди. Нарешті їм обридло це, й вони, залишивши полоненого, пішли спати, а чоловіки сиділи й радилися. Ніхто не знав, чи випадково біляві люди попали до червоної скелі, чи це розвідники, і через це треба сподіватися нападу білявих людей. Плем’я білявих було велике й дуже, і коли б воно зробило напад на скелю, навряд чи вдалося б одбитися од них, хоч скеля була висока й захищати її було зручно. Вирішено знову допитати полоненого. Ватаг підійшов до нього й спитав:
— Скажи, що робив ти у наших лісах? Коли ти не скажеш, ми вогнем примусимо тебе заговорити!
Полонений засміявся.
— Не даром кажуть старі люди: коли хочеш, щоб тобі не вірили, — кажи правду. Адже ж я тобі сказав, чого ми завітали до племени Уру-Уру. Сподівайтеся нас і до себе!
— Ось він забалакав по-іншому! — сказав Ману.
Він узяв головешку з багаття й припалив полоненому живіт. Тіло полоненого зашкварчало, в повітрі запахло горілим м’ясом… Полонений тільки нахмурився.
— Ти хоч і здоровий, а дурний. Люди мого племени згодом прийдуть до вас, переб’ють вас усіх, а жінок заберуть!.. І твоя клишонога попаде до нас. Ха, ха!
Ману хотів розтрощити йому голову сокирою, але ватаг спинив його і спитав полоненого:
— Чи багато ваших зараз стежить за нами?
— Скільки треба! — коротко відповів полонений.
Видно було, що білявий глузував з своїх ворогів.
— Даремно розпитуйте рудого шакала, — сказав чаклун, що ввесь час сидів мовчки й тільки слухав. Він нічого не скаже. Завтра вранці ми його кинемо з скелі на каміння, а за його товаришем, що бачив Ману, треба послати погоню. Може, їх було тільки двоє, і вони випадково потрапили до скелі. Треба вбити й другого: тоді біляві люди, не знаючи, де поділися їхні розвідники, не знатимуть і про нас.
Ця річ здалась розумною усім чоловікам, і через це вирішено було, що завтра зранку по слідах другого підуть Ману й Мабора і, коли він один, уб’ють його, або приведуть живого до скелі, а полоненого врадили скинути зі скелі, щоб усе плем’я бачило смерть ворога.
Ще місяць не підіймавсь з-за скелі, а вже все плем’я спало по печерах. На площадці блимав вогонь, трохи далі од нього лежав полонений, а коло нього, зігнувшись, сидів вартовий, стежив за полоненим і підкидав, коли треба було, хмизу в багаття. Вартовим коло полоненого був Мабора, молодий парубок, син ватага, що допоміг Ману зв’язати полоненого. Маборі дуже хотілося спати, він цілий день вештався по лісі и заморився, як олень, за яким ганялися вовки. Голова його мимоволі схилялася на коліна, а віки були такі важкі, що він з великим напруженням розплющував їх, щоб вони зовсім не зліпилися. Він тер очі кулаками, щоб не заснути, навіть намагався заспівати якоїсь пісні, але сон брав своє, й голова його раз-у-раз то схилялася до колін, то раптом підіймалася, коли Мабора силою волі, примушував себе прокинутися.