Щоденник Мавки
- Автор: Корний Дара
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-8171-7,978-966-14-8167-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник Мавки». Краткое содержание книги:
Спіткнулася на слові. Хіба це можливо? Умерти, а потім знову народитися?
– Усе правильно говориш, молодиченько красна! Ох, правильно! Але не бійся, бо для цього не треба нікого вбивати. Тільки слід зробити…
Місяць підступися до вдовиці майже впритул та гаряче зашепотів на вухо. Та стояла спантеличена та захоплена почутим. Такого вже точно вона не чекала.
Місяць відступився. Говорив уже вголос:
– Твоє дитя, твій син, ще досі міцно прив’язаний до тебе пуповиною. Поки він не став чоловіком – він твоя кров та плоть. Тож для проведення ритуалу його дозвіл не потрібен. Якщо наважишся на це й скажеш «так», то завтра опівночі чекатиму твого сина отут, на цьому ж місці, приведеш сюди і залишиш самого. Вранці він до тебе повернеться живим та неушкодженим. У тебе є вибір і є час подумати… А зараз йди до хати. І мені вже пора. Скоро зійде сонце…
Ні жива ні мертва доплелася до ліжка. Уже й не пригадає добре, що далі і як чинила. Чи спалося їй решту ночі, чи марилося. День минув, наче в тумані. Очей не зводила з сина, надто часто пригортала хлопця до серця, цілувала, ховаючи сльози. Син спантеличено дивився на маму, він ще ніколи її такою наляканою та розгубленою не бачив. Запитував, цілував руки та очі. Відмахувалася журливо та через силу посміхалася, казала, що то в неї голова болить, може на зміну погоди. А коли споночіло та вляглися спати, усе чекала тої опівночі. Ой, леле, матінко рідна, чи мала вона той вибір? І на цвинтар ходила – поради батьків питала, і в церкві до образів молилася. Усі мовчали. Бо то її вибір, тільки її вибір.
Глянула у вікно – Місяць був на своєму місці, моргав очікувально. Підійшла до синового ліжка. Той міцно спав, поклавши під голову кулачки. Північ. Узяла хлопця на руки. Ох! І важкою, і разом з тим легкою була та ноша. Винесла малого на двір. Місяць уже її чекав.
– Доброго здоров’ячка, молодице красна! Поклади хлопця отутечки, просто на землю. Ти ще маєш пару хвилин, щоб передумати.
Жінка заперечно захитала головою. Місяць продовжував:
– Тоді запам’ятай! Ти мене більше не зможеш покликати, що б не відбувалося і як би цього не хотіла. Як і з Долею – тільки один раз. Ти все добре обміркувала, бо назад дороги не буде?
– Так, добре, – закивала. Її син ЖИТИМЕ!
Місяць догідливо кивнув у відповідь.
– Тепер іди до хати й не озирайся. Лягай спати і чекай ранку. Визирати у вікно чи вибігати на вулицю не можна, що б не трапилося і що б не чула, аж поки сонце не зійде. Інакше нічого не вийде. Зрозуміла?
– Зрозуміла, – повторила луною та поспіхом додала: – А скріплення угоди кров’ю там чи…
Місяць розсміявся.
– Мені вистачає твого і мого слова, а ще, найважливіше, – то життя твого сина. Вигадала таке – скріплення кров’ю. Іди. Північ. Час. Іди і не озирайся…
І вона пішла. Не озираючись, хоча й дуже кортіло. Якась нестерпна сила просто брала її за плечі, розвертала. Крутила головою, відмахувалася і тоді зачала бігти, майже заплющивши очі. Влетіла в хату, замкнула на защіпку двері. Лягла в ліжко, накрившись з головою… Зараз вона і не пригадає, що відбувалося в ту ніч за стінами хати. Наче через пелену той спомин – шарудіння, скиглення вітру, чорнота й жахливе звіряче виття… А потім наче світ довколишній хтось вимкнув. Не стало нічого – ні голосів, ні стін у хаті. Лишень морок, і вона провалюється в нього. Розбудило її несміливе стукання у двері. Зірвалася на ноги. Світанок заповз через вікна в хату. Перечепилася на порозі, навстіж прочинила двері. І ахнула. Там стояв її син – живий-живісінький, а поруч вродлива чорнява жінка в білій сукні, котра тримала в руках хустку.
– Смерть, – пролопотіла. І серце всередині, здається, перестало битися. Але ж Місяць обіцяв.
– Мамо, я хочу спати. Мені таке вночі примарилося, – малий тер кулачками очі. Був зовсім без одягу, мав роздряпані коліна та щоки.
Жінка поспіхом тягла до хати сина, заступила його собою.
– Вітаю тебе, молодице! Бачу – даремно прийшла. Малого не чіпатиму. Якби могла, ще б на вулиці то вчинила. А так… Долю змінено. Тільки, дивись, не пошкодуй про це, – жінка в білому говорила спокійно та втомлено. Вона лишень виконувала своє призначення і, здається, не дуже жаліла за тим, що зосталася цього разу без жнива.