Билиця про казкового звіра

Усюди жили чудеса. Вони ховалися під мітелками відцвілої трави, у калюжах, що позеленіли від спеки, серед надутих білих хмар, що прикрашали небо. Чудеса були цікаві, вони тяглися до Ганса, намагалися доторкнутися, зігнувшись у три погибелі визирали з-під кущів. Ганс не ображався, він і сам був цікавий. Якщо дивляться — отже, так їм краще, не треба заважати. Ось і зараз Ганс знав, що хтось притаївся за гілками, не зважуючись вийти. Нічого, у свій час з'явиться й він.

Ганс розв'язав торбинку, дістав житній сухар і почав голосно гризти. Крихти зібрав на долоні, широко розкрив її, показуючи всім, і тихенько свиснув. Із найближчого дерева злетіла пара пташок — незнайомих, їх Ганс бачив уперше. Сівши на краю долоні, пташки заходилися швидко дзьобати. Від частих обережних уколів боляче й солодко свербіла шкіра.

— А тепер що треба зробити? — запитав Ганс.

Пташки спурхнули, але за хвилину повернулися знову, упустивши на долоню по важкій перезрілій суниці. Злизнувши ягоди, Ганс підняв до губ сопілочку й узяв тонку ноту, намагаючись повторити ранкову пісню синиці. Але завмер, не почувши навіть, а просто зрозумівши, що той, хто стояв за кущами, дочекався свого часу й вийшов.

Ганс повільно підняв очі. Перед ним стояла босонога дівчинка років семи, у брудному й у багатьох місцях заштопаному платтячку. Дівчинка тримала за руку чотирирічне хлоп'я. Одразу було видно, що це брат і сестра. Хлопча стояло, учепившись у руку захисниці, й сопіло, насторожено розглядаючи Ганса. Руки й щоки дітей були густо вимазані зеленню, землею й суничним соком.

Ганс посміхнувся.

— Ти тут чаклуєш? — запитала дівчинка.

— Я тут обідаю, — сказав Ганс.

Він дістав із сумки ще один сухар, простягнув:

— Хочеш?

— Ти чаклуєш, — ствердно вимовила дівчинка. — Я бачила. І місце тут чарівне, ми завжди приходимо чаклувати на цю галявину, тому що тут під землею сама середина пекла.