Сліпий василіск
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-69-8
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сліпий василіск». Краткое содержание книги:
Вовченя відступило на крок. Воно, ймовірно, було ще зовсім мале — на зріст нижче за Дима. Живіт вовченяти був схожий на тугий м’яч: щеня нещодавно нагодували, і нагодували дуже ситно.
Дим оглянувся. Якщо дорослі родичі вовченяти і були десь поблизу — поки вони нічим себе не виказали.
Дим зрозумів, що йому майже не страшно. Противно — так. А страху не було.
Він устав на повний зріст; вовченя непевно ворухнуло хвостом. Можливо, воно уперше в житті бачило їжу цілою — і коли вона самостійно рухається. Можливо, воно було здивоване. Можливо, воно хотіло погратися.
— Пожирач м’яса, — сказав Дим. У його уявленні це була найжахливіша, найбрудніша лайка.
Вовченя здивувалося ще більше. Воно ніколи не чуло, щоб м’ясо видавало впорядковані звуки.
— Геть! — Дим ступнув уперед. У нього не було ні каменю, ані ціпка, але вовченя наштовхнулося на його погляд — і чомусь злякалося. Гойднулися гілки, осипалася роса — і знову тихо, тільки Димове серце билося, і стрибав на грудях круглий значок із зображенням Діви Донни, який Дим перед походом чомусь вирішив не знімати…
Минуло десять хвилин, а Дим досі був живий.
Минула година, а потім день; просотані спецречовиною чоботи порвалися, Дим скинув їх і далі пішов як доведеться — де на двох ногах, а де і по-простому. Але він був живий, кордон залишився позаду і збоку, листяний ліс перейшов у хвойний, і все свідчило про те, що мета поряд…
І тільки перед заходом сонця Дим зрозумів, що за ним стежать.
Незрозуміло, яким чином йому це відкрилося — однак уже за хвилину після першої підозри прийшла впевненість, і така, що холод пробрав по шкірі і сам собою підтягнувся живіт.
Не озираючись, він побіг. Звідкіля тільки сили взялися; він ішов увесь день, він смертельно втомився — а тепер нісся, як молодий, перестрибуючи через камені і купини, і за кілька хвилин божевільного бігу рідкий лісок залишився позаду, а попереду розкинувся кам’янистий нерівний степ, і Дим рвонув уперед — схилом нагору…
Його переслідувачі теж винирнули з лісу. Дим не бачив їх, але спиною відчував, як скорочується відстань. І вже розуміючи, що приречений, біг з останніх сил, падав на четвереньки, рвався вперед і нагору, намагався врятувати своє життя, як рятували його з різним ступенем успіху покоління його предків…
А потім — переслідувачі вже були за декілька миттей від його горла — вискнуло повітря над головою, і долетів до вух неголосний хлопок. І відразу — Дим досі біг — переслідування не стало; він пробіг ще кілька кроків та впав на траву, і лежав, нетямлячись від жаху, уявляючи круглий значок «Діва Донна» у купі закривавлених кісток, але нічого не сталося, небезпеки не було, тоді Дим підняв голову й озирнувся.
Поблизу — нікого. А далеко, вже біля самого лісу, ковзали по траві одна велика хвиля і дві невеликих — ішли, не оглядаючись, вовки.
Зовсім поруч трава була прим’ята і пахла кров’ю. Дим піднявся на ноги, тряслися від утоми, наблизився, поглянув…
Вовк був страшний.
І вовк був мертвий; у грудях його була діра, у яку Дим міг би просунути кулак…
Якби йому вдалося перебороти жах перед мертвим, але від цього не менш страшним пожирачем м’яса.
Наступного дня він побачив місцевих мешканців. Сліди їхнього перебування траплялися йому вже давно, від самого пагорба з мертвим вовком, але їх самих, навіч, бачити не довелося до самого полудня.
Спершу до шелесту трави і подиху вітру вплівся далекий звук. Мелодійно, з неоднаковими проміжками дзенькали дзвіночки. Один, другий, третій…
А потім, піднявшись на черговий пагорб, Дим побачив унизу юрбу, яка спокійно кудись брела. Здалеку вони були схожі на перехожих на площі, чи на шанувальників Діви Донни, які просто йшли на концерт від селища до селища. Ось тільки шанувальники Донни не носили дзвіночків…
Дим стояв, чомусь не наважуючись зрушити з місця. Юрба, не помітивши його чи не звертаючи на нього уваги, обтікала пагорб…
Дим переборов себе. Потроху, крок за кроком, наблизився.
Перше, що вразило його — запах. Схоже, що люди… істоти з юрби ніколи не милися.
— Ей, — сказав він хрипко. Кілька голів повернулося в його бік, решта продовжували рвати траву, що росла прямо під ногами.
Дим знову зупинився. Погляди; на нього дивилися безтурботні, без жодного виразу, сонні очі.
— Ей, — повторив Дим просто від страху. Бо в цей момент він відчув такий жах, якого не відчував навіть під час погоні. Навіть за хвилину до неминучої, здавалося, смерті…