Тiло™

А якось перед одним із таких ломбардів зупинився чорний, розмальований язиками пекельного полум’я лімузин Шона Елвіса[3] — епатажної старіючої рок-зірки з купою грошей, відсутністю комплексів та нездоровим мескаліновим блиском в очах. Зірка виявила бажання відписати своє тіло на «диверсифікацію». Незважаючи на поважний вік, більша частина котрого була чесно віддана алкоголю, наркотикам та жінкам, а також на хронічний сифіліс і незалікований цироз печінки, за тілом Шона одразу ж вишикувалася черга фанатів, тож власник ломбарду поспіхом уклав із ним угоду і виплатив шалені гроші. Як згодом зізнався Шон, він зробив це на підтримку свого нового альбому «Going Back To Hell»[4].

Проте на всяку бочку меду знаходилася своя ложка дьогтю. Жодній країні не вдалося цілковито уникнути зловживань, пов’язаних із неправомірним привласненням чужих тіл. Дедалі частіше в різних куточках світу траплялися банальні викрадення людей і цинічне народження дітей на продаж, що прикривалося благородною програмою сурогатного материнства… Оскільки на тілах після пересадок не лишалося жодних відзнак, постало питання ідентифікації громадян, щоб уникнути масових «крадіжок особистості», а з ними — невідворотної анархії. Кожен, хто проходив через трансплантацію, мусив негайно ставати на облік у спеціально створеному державному департаменті, за несанкціоновані пересадки жорстоко карали. Проте це вже не могло зупинити тріумфального поступу «прогресу», адже трансплантації свідомості приносили величезні прибутки засновникам цього революційного бізнесу, а обраним дарували перспективу вічного життя.

Тіло стало капіталом. Люди, що потребували грошей, могли звернутися до центру з питань трансплантації свідомості, аби здати своє тіло в оренду, як квартиру, — погодинно, щодобово, на місяць, на рік, або й на кілька років. Жовчна преса відразу ж охрестила цю категорію послуг «проституцією свідомості». Проте чиновники знову стали на бік «послуг» — адже в цій ситуації теж укладався договір, що проходив обов’язкову реєстрацію у державного нотаріуса, сплачувалися податки.

Щоправда, траплялися випадки, коли винаймачі «забували» повертати тіла, однак і для цієї проблеми знайшлося вирішення: клініка, що займалася трансплантацією, встановлювала на тілі реципієнта такий собі автоматичний таймер. Його дія спочатку нагадувала будильник — три попереджувальних сигнали, легенький напад тахікардії. Якщо ж винаймач не реагував на них слізним каяттям та негайним поверненням тіла, вмикалося автоматичне блокування життєдіяльності організму, а на місце пригоди за «джипіаресом» виїжджала «Служба порятунку», і все ставало на свої місця. Порушника повертали в його колишнє тіло і заносили до так званого чорного списку «недобросовісних винаймачів». Вдруге отримати тіло в оренду таким винаймачам було досить складно.