Живий мох

Перш ніж посадити «Сніжинку», ми довго кружляли навколо планети, що несподівано випірнула на нашому шляху до Проціона. Поки ми описували кола, кулі-автозонди, запущені з «Сніжинки», досліджували атмосферу планети.

– Як ти гадаєш, тут живі істоти є? – спитав штурман, вдивляючись у вузьку стьожку, що безперервно повзла із щілини дешифрувального апарата.

– Хтозна, – відповів я, не відриваючись од екрана, по якому поволі пропливали чудернацькі шпилі, зарості і хвилясті рівнини чужої планети.

Корабель посадили щасливо.

Коли «Сніжинка» завмерла, опершись на чотири стабілізатори, і двигуни змовкли, тиша видалася нам якоюсь неприродною.

Якусь мить ми схвильовано мовчали. Потім, не змовляючись, кинулись до ілюмінаторів. Там, за броньованим прозорим пластиком, відкрився дивовижний краєвид. Невідомі рослини з химерно вигнутими стовбурами майже слалися по червонуватій землі. Раз у раз скажені вихори здіймали з землі хмари куряви – і все ставало навколо непроглядним. Потім пилюка поволі осідала, виднокруг прояснювався аж до наступного шквалу…

– Йти по радіусах на всі чотири сторони, – залунав голос штурмана. – Орієнтир – радіомаяк. Через кожні двадцять хвилин – рапорт. Програма досліджень – максимальна, розрахована на чотири доби. Старт!