Электронная книга - «Купа». Краткое содержание книги:
Поема «Купа» створена видатним єврейським поетом Перецом Маркішем під враженням від кривавого погрому в містечку Городище під час Громадянської війни на Україні. Сотні євреїв було вбито напередодні Судного дня, й їхні тіла лишались непохованими. Натуралістично зображуючи наслідки різні, поет щосили акцентує на пасивності жертв й закликає живих до помсти. Ця експресивна та емоційна поема справила потужний вплив на всю майбутню єврейську літературу.
Вам, вбитим на Україні, що переповнили її землю перетрамбованими, непохованими «купами», понищеними Городищами містечок вздовж Дніпра, — моя заупокійна молитва.
Перец Маркіш
До 120-річчя з дня народження великого єврейського поета Переца Маркіша
*
Ні! Із залиплої не злиже бороди
І небо дьоготь, що вивергується з рота,
Брунатний розчин крові і блювоти —
Земля вгинається від чорної води…
Повітря б! Геть! Куди? Я покидьок, смердюк!
Шукаєш ти батьків, товаришів своїх?
Це я отут гребусь! Це я! Це тхне від мене і від них!
Геть! Геть від дротом скручених,
заллятих кров’ю рук!
Нас в купу скидано, немов брудну білизну!
Рви, вітре! Повіншуй! І на вінках наймення
віднови…
Навпроти церква возсіда, як тхір, над купою
потрощених людей…
О небеса трефні! Щасти вам! Сало вже от-от
на сорочки суботні бризне…
Хай вам здоровиться між падла день у день,
І каяттю не буде місця…
*
Володіннями смерті іду,
День медами криваво довершений.
Смерть утуплює пику бліду,
З мене гóлуба має найпершого —
Голубочку, спускайся з гори!..
І гойдається присуд мій —
Закривавлений місяць,
Послід сяєвом висвітив,
З пилом нутрощів місиво —
До світання всі сни прибери…
З мого серця йде місто зурочене,
Ріг плечем підпира…
— Гей, сюди, козенятко, це гра:
Дві пігулки гіркі, позолочені,
Ще один обрізання обряд…
О, батьки, о, засліплі батьки!
Чом в розпусті я жив безпросвітній?
Чом сп’янілим тинявся по світі?..
Як же лячно у цім лихолітті
Крокувать по всесвітній біді!..
Гей, світ зá очі, світе, розвітрись
Понад Нілом і тут, по Дніпру,
Ти, кому попроштрикано очі,
Купи покидьків у лихоманці,
Сіроманці, цвинтáрні вигнанці…
Ти, Самсоне, засліплений велет!
Відросте в тебе знову волосся…
Знову вхопиш ти лук свій і жорном
Ненависну цю далеч струснеш —
Всенький світ хай обрушиться теж!..
*
На осонні містечко припада до землі,
Як в болоті возів перекинутих валка.
О, хоч хтось би увагу йому приділив,
Хоч би словом до нього озвався…
Яструб то — а чи вітру на сході то зойк,
І засліплі дахи, мов жебрацькі долоні…
О, з потятого спектра потятих зірок
Всемогутньому —
Руки червоні…
Я б в молитві з’єднався з Тобою, Господь,
Замість клясти Твою сивину,
Богохульством бруднити і серце, і рот:
Руки, що відмолились, Тобі простягну,
І вдесяте клену:
От Тобі, от!..
Як собака, хлебчи, припадай, скаженій
З ран роздертої шкіри — кривавицю, гній, —
Це від мене — пожертва Тобі!..
Я в базарній юрбі прислужуся Тобі,
В чорній купі, що кров’ю стікає…
Ти із даху свого в груди цілиш мої,
Крук, старезний ватаг тої зграї…
Моє серце, те серце, що молилося ревно,
В спільній купі непотребу — рийся у смітнику!..
Дзьобай, длубай це м’ясо! Возами смердючими
пре воно —
Перетравиш пожертву таку?..
*
Геть ціпок мандрівничий для рішучого кроку,
Накажи своїй правій нозі,
На крові присягнися,
Як шиї сокири — кашкет,
Охолонь…
О Всепомічний!
Он спинилася чорна бідарка із людом поснулим,
То кривавий наш вирок зловісний…
Зворухнулося щось там іще…
О нестулені ріки, ви, очі мої!
Їх вихлюпую криком — це пожертва Тобі!
Я — у чорній бідарці, у поснулій сім’ї,
У кривавому присуді долі…
