Заповіти
- Автор: Этвуд Маргарет
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-7667-3
- Переводчик: Елена Оксенич
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Заповіти». Краткое содержание книги:
Але чи не найбільше мене хвилювала людина, яку Ада з Елайджею називали джерелом, — їхній контакт у Гілеаді. Коли ця особа з’явиться в моєму житті? Що, як її насправді не існує? Якщо «джерела» немає, мені судилося застрягнути в Гілеаді, бо визволяти мене нікому.
Джейд була дуже неохайна. Розкидала у спільній вітальні свої речі: панчохи, пасок від нової форми для Претенденток на випробному терміні, іноді навіть взуття. Не завжди змивала за собою в туалеті. На підлозі ванної кімнати лишалося її волосся, в умивальнику — зубна паста. Вона милася у недозволений час, поки їй твердо не сказали, що так не можна, кілька разів. Я знаю, все це дрібниці, але з них виростають цілі гори.
А ще було татуювання на її лівій руці: «БОГ» і «ЛЮБОВ», написані навхрест. Вона говорила, що це знак її навернення в істинну віру, але я в тому сумнівалася, відколи вона якось обмовилася, що вважає Бога «уявним другом».
— Бог — справжній друг, а не уявний, — заперечила Бека. В її голосі було стільки гніву, скільки вона взагалі дозволяла собі показати.
— Вибач, якщо я образила твої культурні погляди, — відказала на це Джейд.
Краще не стало: для Беки сказати, що Бог — культурний погляд, було чи не гірше, ніж назвати його уявним другом. Ми розуміли, що Джейд вважає нас дурними. Принаймні забобонними — точно.
— Тобі треба звести це татуювання, — сказала Бека. — Воно блюзнірське.
— Так, може, й твоя правда, — відповіла Джейд. — Тобто так, Тітко Іммортель, дякую, що сказали. Все одно воно пекельно свербить.
— У пеклі не просто свербить, — зауважила Бека. — Я молитимуся за твоє спасіння.
Коли Джейд була в кімнаті нагорі, ми часто чули гупання й придушені вигуки. Невже це варварська форма молитви? Нарешті я запитала її, що вона там робить.
— Тренуюся, — відповіла вона. — Типу вправи виконую. Треба бути сильною.
— Чоловіки сильні тілом і розумом, — сказала Бека. — Жінки ж сильні духом. Хоча у дітородному віці нам і дозволені помірні вправи, такі як прогулянки пішки.
— Чому ти вважаєш, що маєш бути сильною? — запитала я. Її язичницькі вірування цікавили мене все більше.
— На той випадок, якщо якийсь тип нападе. Треба знати, як бити пальцями в очі, коліном — у яйця, як ударити так, щоб серце зупинилося. Можу показати. Ось так складаєш кулак — стуляєш пальці, великим огортаєш кісточки, рука пряма. І цілиш у серце.
Вона вдарила кулаком у диван.
Бека була така вражена, що аж сіла.
— Жінки не б’ють чоловіків, — промовила вона. — І взагалі нікого, крім передбачених законом випадків, як на Участратах.
— Як зручно! — вигукнула Джейд. — То ви просто дозволяєте їм робити що заманеться?
— Не треба зваблювати чоловіків, — сказала Бека. — Якщо так чинити, все, що станеться, почасти і твоя провина.
Джейд подивилася на кожну з нас.
— Жертв звинувачуєте? — мовила вона. — Серйозно?
— Перепрошую? — не зрозуміла Бека.
— Не зважай. Тобто ти кажеш, що перемогти неможливо. Нам капець, що б ми не робили.
Ми мовчки витріщалися на неї. «Відсутність відповіді — теж відповідь», як говорила Тітка Ліз.
— Гаразд, — зітхнула Джейд. — Але я все одно тренуватимусь.
Через чотири дні після прибуття Джейд Тітка Лідія викликала нас із Бекою до себе.
— Як ведеться нашій новій Перлині? — запитала вона.
Помітивши, що я вагаюся, наказала:
— Говори!
— Вона не знає, як слід поводитись.
Тітка Лідія усміхнулася, схожа на зморщену, зів’ялу ріпу.
— Не забувайте: вона щойно з Канади, тож не знає, як краще. Іноземні навернені часто бувають такими після прибуття. Наразі це ваш обов’язок — навчити її безпечної поведінки.
— Ми намагаємося, Тітко Лідіє, — сказала Бека. — Та вона дуже…
— Вперта, — сказала Тітка Лідія. — Я не здивована. Час це вилікує. Робіть усе, що можете. Тепер ідіть.
Ми вийшли з її кабінету боком, як усі завжди робили: розвертатися спиною до Тітки Лідії було неввічливо.
Теки з описами злочинів і надалі з’являлися в мене на столі в Бібліотеці Гільдеґарди. Я не знала, що й думати: одного дня відчувала, що стати повноцінною Тіткою — то справжнє благословення, знати всі ці ретельно зібрані таємниці, володіти прихованою силою, розподіляти відплати. А наступного дня думала про свою душу (бо вірила, що маю її) і те, якою ж спотвореною й зіпсутою вона стане, якщо я так поводитимусь. Чи ставав твердішим мій м’який, болотистий мозок? Чи ставала я скам’янілою, сталевою, безжальною? Чи змінювала свою дбайливу та гнучку жіночу природу на недосконалу копію гострої й безжальної чоловічої суті? Я не хотіла, але як цього уникнути, якщо сподіваєшся стати Тіткою?