Кімната

Бабця розгублено дивиться на мене:

— Ні, щоб я могла зателефонувати в поліцію.

— І вони негайно їх привезуть?

Вона заперечливо хитає головою:

— Вони привезуть твої іграшки тільки тоді, коли закінчать там свої справи.

Я зачудовано позираю на неї.

— Поліція може зайти в Кімнату?

— Вона, мабуть, і нині працює там, — відповідає Бабця, — збирає докази.

— Що за докази?

— Свідчення того, що там сталося, щоб потім показати їх судді. Фотографії, відбитки пальців...

Складаючи список, я думаю, чи варто заводити в нього Доріжку, дірку під Столом і позначки мого зросту, що їх робили ми з Ма. Уявляю собі, як суддя розглядає мій малюнок синього восьминога.

Бабця каже, що було б нерозумно змарнувати такий чудовий сонячний день, тож, якщо я вдягну довгу сорочку, взую правильне взуття, надіну шапку, окуляри й намащу обличчя кремом проти засмаги, ми зможемо погуляти на задньому дворі.

Вона видавлює крем собі на руку.

— Кажи «вперед» і «стоп», коли захочеш. Неначе керуєш дистанційкою.

Оце клас!

Бабця починає втирати мені крем у затилля долонь.

— Стоп! — командую я, а за хвильку кажу: — Вперед!

Вона знову починає втирати.

— Вперед!

Але Бабця зупиняється:

— Ти хочеш, щоб я й далі мастила?

— Ага.

Вона мастить мені обличчя. Ану ж Бабця торкнеться шкіри довкола очей? Проте вона дуже обережна.

— Вперед.

— Вже нема що мастити, Джеку. Готовий іти?

Бабця першою виходить з дверей — скляних і сітчастих. Вона махає мені. Світло якесь зиґзаґувате. Ми стоїмо на дерев’яному помості, схожому на палубу корабля і всипаному маленькими вузликами. Бабця каже, що це пилок з дерева.

— З якого дерева? — Я дивлюся вгору, крутячи головою.

— Боюся, цього я не знаю.

У Кімнаті ми знали назви всіх предметів, але у світі їх так багато, що люди навіть не знають їхніх імен.

Бабця вмощується на одному з дерев’яних стільців. На землі лежать палиці, які ламаються, тільки-но я на них наступаю, крихітні жовті листочки й напівзогниле буре листя, що його, як каже Бабця, Лео мав прибрати ще в листопаді.

— А Нерідусь має роботу?

— Ні, ми з ним рано вийшли на пенсію, і тепер, звичайно ж, наші статки зменшилися...

— А що це означає?

Бабця склепляє очі і кладе голову на спинку стільця.

— Та нічого, не мороч собі цим голови.

— А він скоро помре?

Бабця розплющує очі й витріщається на мене.

— Чи ти помреш першою?

— Мушу вам сказати, юначе, що мені лише п’ятдесят дев’ять.

А Ма тільки двадцять шість. Криза минула — чи означає це, що Ма скоро повернеться до мене?

— Ніхто не збирається вмирати, годі про це, — мовить Бабця.

— А от Ма казала мені, що всі люди коли-небудь помруть.

Бабця кривить рота, і зморшки на її обличчі розбігаються, як сонячні промінчики:

— Ви щойно побачили багатьох з нас, пане, і вже квапитеся сказати нам «до побачення».