Сад Ґетсиманський
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Язык: украинский
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сад Ґетсиманський». Краткое содержание книги:
Іван Багряний (1907 — 1963) зазнав сталінських репресій у 30 – ті роки, пройшов всі кола пекла, як потім і герої його роману. 1945 року змушений був емігрувати з СРСР. У ФРН були написані романи «Сад Гетсиманський», «Огненне коло», «Тигролови», численні поезії, п’єси. «Сад Гетсиманський» — один з перших творів світової літератури, що викриває злочинну суть сталінщини. Події відбуваються на Україні.
У перевиданні збережено особливості мовно – стилістичної манери автора.
— Це ж неминучий параліч!.. Це ж його чекає неминучий параліч!! Боже мій!..
Але він не міг запобігти лихові, хоч би й хотів. Ну добре, параліч — нехай буде й параліч! Стиснув щелепи й сидів, намагався триматися з усієї сили, бо знав, як упаде — затовчуть ногами й паліччям, одіб’ють печінки, попередивши й параліч.
Вже на підлозі насупроти рук стояли калюжки від поту, а піт все капотів і капотів. Голова все більше наморочилась… Ось – ось він втратить рівновагу й тоді… Намагався триматися рештками сил. А по спині вздовж били блискавки, ударяючи в мізок, в самісінький мізок…
Сергєєв підвів очі на смертельно бліде, мокре Андрієве обличчя й нахмурив брови з досадою, злісно:
— Ну? Будеш писати?! Підпишеш? Що ти робиш з собою, чорт!? Мовчанка.
— Підписуй!.. Підписуй, ну?! І я тебе відправлю спати! Ну! Чуєш, спати!.. Ну!?
Мовчанка. Сергєєв сопе й вшниплюється в папери.
Андрій втрачає контроль над собою, схлипує спазматично й опиняється на підлозі, звалившись набік: Його обливають водою, приводять до пам’яті й саджають знову. Поки з ним возькаються, біль в хребті затихає, й історія починається спочатку. Його саджають копчиком на маленький ріжечок, опускають руки, простягають ноги й так лишають.
В другім турі йде тяжче. Лихоманка починає бити майже з першої хвилини, й Андрій мається, як на розп’ятті, тоскно водить головою вгору і вниз, вгору і вниз. Його всього млоїть, тягне на рвоти, лиш тільки нічим йому рвати —він два дні нічого не їв. Нудить і шарпає.
А буйний піт!.. І де він береться?! Так, ніби тіло живцем розтоплюється й сходить патьоками, скапує на підлогу… Сергєєв все частіше позирає на Андрія й все повторює:
—Ну?
Павза.
—Ну?
Павза
— Ну?
Андрій в млості покрутив головою й прохрипів тяжко:
— Слухай, слідчий!.. Он там гак в стіні над вікном. Повісь мене!.. Повісь… І мені буде краще… і тобі буде краще.
Сергєєв підіймає брови й видно, як його опановує острах. Така затятість! Така маніакальна затятість! Але він збирає обличчя в посмішку й каже глузливо:
— Не квапся. Ти гака й так не минеш… Ліпше підписуй. Ну!?
Андрій крутить головою з боку на бік без пам’яті вже.
— Ну?!
Павза.
— Ну?!
Павза.
—Ну?!
Андрій опиняється на підлозі. Знову його приводять до пам’яті й знову саджають на стілець на ріжечок. Щоб привести до пам’яті, йому дають під ніс амоніак.
Так триває всю ніч.
На ранок Андрій був уже, як викручена ганчірка. І дивно, просто дивно, як слідчий не добився свого. Натискай він з усієї сили на Андрієву зламану волю ще трішки, і, може, з того щось би й вийшло. Але слідчий був теж перемучений і його воля теж ослабла від такої божевільної комедії…
На дворі, за решетом, ледь – ледь сіріло…
Сказавши востаннє своє апатичне, безвольне «Ну?», слідчий натиснув на ґудзик і, чекаючи, поки прийде стрілок, написав записку. Потім віддав стрілкові, що зайшов, записку й звелів відвести Андрія до камери сорок дев’ятої.
Як він ішов, як він опинився в камері, Андрій не пам’ятав. Знав лише, що він плив, як у тумані, а пливучи, ніс, як щось украдене, малесеньку, глибоко затаєну думку — думку про те, що він був на волосинці, лише на тонюнькій волосинці! від катастрофи: — ще трішки — й він би підписав протокол. Так, ще лише одна – однісінька крапля би… І боявся, щоб цю думку не підгледів конвоїр.
В камері, помалу – малу перелізши через звалище голих сонних людей, Андрій пробрався до розчиненого вікна, поклав голову на цементове підвіконня, вчепився в нього руками й закляк — хапав жадібно тонюнькі струмочки холодного ранкового повітря, що вливалися з – за залізного щитка разом з цвіріньканням горобців. Великий клубок, що стояв коло горла, раптом вибухнув і буйні сльози полилися йому з очей. Він весь стинався від плачу, слухаючи, як там, за щитком, на волі горобці зустрічали сонце, зчинивши тріумфальний писк на каштані. Він вже не володів собою і рештками сил плакав, знаючи, що його ніхто не бачить… «Брати мої! Брати ж мої!..»
IV
Прокинувшись з тяжкого сну, Андрій побачив над собою Охріменка. Він сидів печальний і прикладав до Андрієвих набряклих плечей намочений рушник. Рушник був один і печальний Голіят все приноровлявся прикласти його так, щоб вистачило на обоє плечей по товстенькій мокрій подушечці, підгортаючи кінці в кілька разів. І обережно притримував руками, щоб не зробити боляче. Простягаючись від плеча до плеча, холодний рушник лоскотав шию. Власне, від цього дотику Андрій і прокинувся. Пекучий, нестерпний сором охопив його — його били!! Його, що звик вважати себе за гегемона, били!.. Як він буде дивитися в очі цим людям?! А ще ж, якби вони знали, як його били!.. Ганебно, брутально, підло, так, як б’ють собак… Ні, так не б’ють собак, так не б’ють і не мучать худобу… Ах, коли б цей Охріменко міг прикласти рушник до його душі, до його серця!..