Смак життя
- Автор: Яворский Михаил
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Смак життя». Краткое содержание книги:
Сюжет розвивається на реальних подіях. Проте, усі імена вигадані. Будь-який збіг - випадковий.
Цю книгу я писав англійською, моєю другою рідною мовою. Висловлюю подяку Діані Фон дер Мюлль за її критичні зауваги і поради, які зробили роман яскравішим. Окрема вдячність нехай лине Барбарі Лімінг, викладачеві театрознавства та кінознавства у коледжі Гантер, за те, що невтомно надихала мене викласти свою історію.
Я вдячний МаріїДзесі-Думанській за творчий підхід до редагування українського рукопису.
Щира подяка Світлані Брегман, викладачеві перекладу Львівського університету за її українську версію книжки «Смак життя». Переклад, особливо переклад роману, -набагато складніше та вимогливіше завдання, ніж може видатися на перший погляд. Як сказав колись Федеріко Фелліні: «Інша мова - це інший погляд на життя.» У своєму красномовному перекладі п. Брегман вдалося уловити ритмомелодику мого англомовного рукопису і не заглушити голос мого авторства.
Тепер, вп’ялившись у більшу частину відколотого каменю, я не знав, з якого боку за нього взятися. Ось він я - доросла людина, з вченим ступенем, але стою перед цим каменем, як мала безпорадна дитина. «Простіше було вистояти перед істеблішментом і робити революцію», - подумав я.
«Бий!» - мовила Ліза, коли ми зустрілися поглядами.
І я вдарив!
Так я почав вчитися бути скульптором. Вона стала мене навчати, а я навчав її іншому. Я захоплювався нею. Вона була не така, як мангеттенські жінки, які залежали від транквілізаторів і порад психоаналітиків. Скульптура була її життям.
Вона була саме та ЛІЗА, яку я мигцем побачив в ресторані «Касталія», втрутившись в її кавування з моїм приятелем.
Все, що мені вдалося про неї дізнатися під час тієї бліц-зустрічі, це те, що звали її Ліза і що вона нібито мешкала над рестораном. Я перевірив табличку з іменами при вході в будинок, але ніякої Лізи там не було. Я сподівався, що вона знову з’явиться в «Касталії», тому став заходити туди частіше, на обід або вечерю. Зрештою я подумав, що вона могла переїхати. Такий висновок видавався цілком логічним, бо самотні жінки і чоловіки на Мангеттені мінялися найшвидше з усіх решти частин Штатів. Вони приїздили сюди з високими сподіваннями «завойовників» - здобути чудову роботу, зробити кар’єру, стати знаменитими - але рано чи пізно, зазвичай таки рано, вони зникали у невідомому напрямку, нездатні вистояти під навалою невблаганної конкуренції.
Якось по обіді я саме вийшов з душу, коли задзвонили у двері. Я натягнув штани і натис кнопку, бо чекав, що там Робін з Еріком. «Заходьте!» - гукнув я в домофон.
Відколи закінчилася «революція», Ерік почав працювати на Уолл-стріт і збирався одружитися. Він хотів відсвяткувати весілля у моєму помешканні. Саме весілля планувалося як незабутня подія. Все мали знімати на плівку. Наречені мали бути одягнені у традиційне вбрання галицьких євреїв, на честь Ерікової бабусі з батькового боку, яка народилася і жила в Галичині, а весільна музика мала бути, як на українських весіллях у карпатських горах -скрипки і бубен. Така музика не була новою для американського вуха, її знали як народну музику з гірських районів Апалачів. Почувши її вперше, я відчув себе немовби на весіллі в Яворі, зі своєю родиною.
Я відхилив вхідні двері для Еріка і Робін і пішов до шафи вибрати сорочку. Защіпаючи ґудзики, я почув, що хтось стукає у двері. Ерік що - жартує?
«Не дуркуй, Еріку, заходь!»
Я почув, як відчинилися двері, почув незнайомі кроки і стриманий жіночий голос сказав: «Можна зайти? Перепрошую, що турбую».
Я різко повернувся.
На порозі стояла жінка, яку я вже не сподівався ніколи в житті побачити.
«Ліза!» - вигукнув я. Схвильований, я не знав, що сказати, навіть не запросив її сісти.
«Сподіваюся, ви не заперечуватимете, що я отак нав’язливо...»
«Ні, ні, що ви, прошу!»
«Але я хотіла дещо спитати. Пітер, бармен, сказав мені, що ви викладаєте у коледжі Гантер...»
Вона не закінчила думку. Погляд її впав на камінь на моєму столі.
«Який величний витвір мистецтва!» - сказала вона, торкаючись його.
«Природний камінь».
«Я знаю, я скульптор по каменю».
Ми стояли біля мого столу.
Виглядала вона дуже природно. Чорне волосся вільно спадало на плечі, відкрите обличчя, жодної косметики, лише легка помада, і кокетливий вогник в чорних очах.
Вона сказала, що поспішає на вокзал Ґранд Сентрал, щоб встигнути на потяг до Вестчестера. Тричі на тиждень вона їздила у Вестчестерську школу мистецтв викладати, на вечірні заняття від шостої до восьмої вечора. Вона хотіла спитати мене, чи «часом випадково» я нічого не знав про вакансії на кафедрі мистецтв у Гантері.
Я нічого не знав. «До того ж, - сказав я, - прийом нових викладачів - це винятковий привілей кожної кафедри».
«Он воно як... Вибачте, що потурбувала вас... Мушу бігти, щоб встигнути на потяг...» Вона простягла руку на прощання.
«А ми могли б якось зустрітися?» - поспіхом спитав я, щоб не проґавити цієї нагоди.
«Так?.. Коли?» - спитала вона, підійшовши до ліфта.
«Може, наступного тижня?»
«У який день?» - спитала вона, поки відкривалися двері ліфта.
Я хаотично намагався обрати день.
«Може, завтра?» - спитав.
Вона ступила до ліфта, і я ще більше захвилювався, що можу її втратити.
«Хоча, чому б нам не зустрітися просто сьогодні?» - запропонував.
Так і сталося - ми зустрілися того ж вечора, коли вона повернулася з Вестчестера. Ми повечеряли в «Маріоріті», ірландському ресторані на Третій Авеню. Оскільки ми обоє розмовляли з акцентом, то природним першим запитанням було: «Звідки ви?»