Ґарґантюа і Пантаґрюель

Чутка про цю постанову облетіла весь город, і назавтра на головному плацу зібралося мільйон вісімсот п'ятдесят шість тисяч одинадцять душ, не рахуючи жінок і дітей. І всі посунули просто на Дипсодію таким ладком, що їх можна було порівняти з синами Ізраїлевими, коли ті, вийшовши з Єгипту, переходили Червоне море.

Але перш ніж описувати цю виправу, я хочу сказати про те, як Панурґ повівся з полонеником, царем Анархом. Панурґ згадав розповідь Епістемонову щодо того, як на Єлисейських полях трактують колишніх царів та багатирів і як ті царі та багатирі заробляють хліб якимсь-то сороміцьким і ницим ремеслом.

І от одного дня він вирядив царя в полотняну синю купину, як звичайного чоловіка, та в морського крою плюндри, зоставивши босим, бо взуття, за його словами, тільки подобу псує, а ще він надів на царя синю шапочку з великою каплуновою трепіткою, ба ні, даруйте, здається, не з одною трепіткою, а з двома, і голубий, переполаса зелений, пас, кажучи, що така ліврея йому саме враз, бо він тепер обертає.

Убраного так Панурґ привів його до Пантагрюеля та й питає:

— Вам знайомий цей бамбула?

— Уперше бачу, — відповів Пантагрюель.

— Перед вами цар-сподар. Я хочу зробити з нього порядну людину. Ці царі-псарі всі лежні та подушкоспали, нічого не знають, ні до чого не голінні, тільки й уміють, що горопашним підданцям лихо кувати та світ ґвалтувати війнами, ради своїх прибаг і витребасів. Хочу, щоб він у мене приломився дещо робити — навчу його торгувати зеленим соусом. Ось-ну, кричи: «Кому соусу зеленого?»

Нетяга прокричав.

— Занизько береш, — сказав Панурґ і, піймавши його за вухо, почав утокмачувати. — Тягни вище: соль-ре-до! Оце так, соколику! Горлянка у тебе незлецька! Щасливе життя почнеться для тебе віднині, як ти перестав царювати.

І Пантагрюель тішився від усієї душі. Смію вас запевнити, що він був найдобріша тут, на відстань досягу шпади, людина.

Отак-то Анарх і пошився в непоганого продавця зеленого соусу.

Через два дні Панурґ оженив його зі старою потіпахою і сам урядив весілля з баранячими головами, смаженою свининою з гірчицею і битим-різаним із часником, причому п'ять возів цих наїдків Панурґ послав Пантаґрюелеві, і той упер усе, ще й облизувався, а з трунків там була грушівка і горобинівка, танцювали ж під музику найнятого від Панурґа сліпого скрипаля.

Після сніданку Панурґ повів подружжя до палацу, відрекомендував його Пантаґрюелеві й зауважив, показуючи на молоду:

— Вона боїться тепер бздіти.

— Чого б то? — вразився Пантагрюель.

— Бо вона (сказав Панурґ) уже надгризена.

— Що ти таке гомониш? — допитувався Пантагрюель.

— Бачиш (сказав Панурґ), коли смажать каштани, вони страшенно бздять; і от, щоб уникнути цього бзда, їх надгризають. Оскільки ця новоженка добряче надгризена знизу, вона більше не бздить.