Стожар

Машина збила її саме тоді, як я вибігла з будинку і була в тридцяти метрах позаду. Вона ще озирнулась на мій крик… і все. Кров.

І я заверещала. Кричала так, що, напевне, почули в іншому світі. Бігла до неї, кричала, горланила, волала… Обіймала її, нерухому. Белькотіла щось неясне, коли приїхали медики і забрали дівчину в квітчастій сукні, що почервоніла від крові.

А потім був період у моєму житті, який називається «провал». Я майже нічого б не могла про нього розповісти. Напевне, я не настільки стійка і холодна, якою мене вважали інші, вважала я сама. Приходили люди — мама, тато, брат, поліцейські, інші люди, яких я не знала, запитували про щось, говорили заспокійливі слова, розпитували про той вечір. Я знала, що фактично ніхто не винен у тому, що сталося, адже Маргарита вибігла на проїжджу частину сама, без примусу, з неуважності. Її ніхто не штовхав, не примушував. Те, що сталось, було нещасним випадком.

А ще… вона не померла. Впала в кому і мала переламані руки та ноги, пошкоджений хребет, роздроблене плече. Лікарі збирали її тіло докупи, по шматочкам, методично, година за годиною. І дівчина не померла, хоча й живою її назвати достеменно ніхто б не наважився. Батьки сиділи біля її ліжка, не лишаючи й на хвилину. Там був і Тарас — я про це знала. Розповів Артур. Тарасова вина була не меншою, а, мабуть, більшою за мою. І він її не лишав.

Чи надовго? Я не знала, та запитувати не хотіла. Я не хотіла його бачити, і не хотіла з ним говорити. Я перейшла межу між коханням та ненавистю і втрапила тією дорогою в найтемнішу з темнот. Так, як я ненавиділа себе, ніхто не міг мене ненавидіти.

Я й далі жила в Артура, бо не хотіла більше нікуди йти. Не хотіла вертатися в свою квартиру. Боялась, що там, прокинувшись від жаху і спогаду про дівчину під колесами машини, уб’ю себе.

А навіть тоді, коли відчай наповнив мою душу по вінця, я не хотіла помирати.

Тому лишалася з Артуром ще деякий час. Не дозволяла йому себе торкатися, ми навіть майже не розмовляли. Та й я ні з ким не хотіла розмовляти, чесно кажучи.

А десь через місяць після аварії Артур поклав переді мною на стіл платіжну картку.

Я підняла на нього погляд.

— Що це?

— Мільйон гривень. Пін-код — твоя дата народження. Документи, що додаються до картки, — у вестибюлі, на комоді. Я знаю, що ти зараз трохи у прострації, але все ж вирішив тобі сказати. Лікарі вмовляють батьків Маргарити відключити дівчину від апаратів, бо це обходиться дорого, а шансів на вихід дівчини з коми практично немає. Якщо хочеш, можеш віддати цю картку їм.