Італійські черевики

5

Тієї зими море не замерзало.

Крига скувала лише узбережжя і бухти коло островів, а за затоками відкривалось чисте незамерзле море. Кінець лютого був дуже холодний, з суворими північними вітрами. Янсонів гідрокоптер простояв без діла, і мені не доводилося затуляти вуха руками, коли він привозив пошту.

Якось відразу після того, як на зміну суворому холодові прийшла відлига, сталося те, чого я ніколи не забуду. Я саме прорубав тонку плівку криги, що вкрила мою ополонку, і занурився у воду, як зауважив, що Карра лежить на пірсі, жуючи щось на зразок пташиного скелета. Собака могла порізати горло, тож я підійшов і витягнув кістку з її щелепи. Я викинув її в замерзлі водорості коло берега і покликав пса за собою в дім.

І лише пізніше, одягнувшись і зігрівшись, я згадав про ту кістку. Я й досі не знаю, що мене спонукало, та я запхав ноги в чоботи і, зійшовши до пірса, розшукав костомаху. Осколок кістки аж ніяк не належав птахові. Я сів на пірсі й узявся його розглядати. Кому належала та кістка: норці чи зайцеві?

Аж потім я зрозумів, що саме було в мене в руках. Я не міг помилятись. То була частина кістки моєї зниклої кішки. Я поклав її під ногами на пірсі й замислився, де ж пес міг її знайти. Я відчув глибокий сум від того, що кицька врешті повернулась отак.

Я покликав пса на прогулянку довкола острова. Але Карра більше не занюхала нових кісток — ніде ні сліду. Тільки та єдина дрібна кісточка — вістка від кицьки, що мені вже нічого на неї чекати. Кицька вже давно померла.

Я написав про ту кістку в бортовому журналі. Лише декілька слів: «Пес, кістка, сум».

Я закопав котячу кістку біля могил Гаррієт і пса. У той день мала прийти пошта, тож я спустився до пірса. Янсон, як завжди, прибув вчасно. Він причалив коло пірса і повідомив, що почувається втомленим і його весь час мучить спрага. Вночі його литки зводило судомами.

— Це може бути діабет, — сказав я. — У хвороби такі симптоми. Я не можу обстежити тебе тут, тобі варто звернутись у поліклініку.

— Це смертельно? — занепокоєно запитав він.

— Не обов’язково. Можна лікуватись.

Я не міг стримати вдоволення від того, що в досі незламного Янсона тепер, як і у всіх інших, з’явилась перша подряпина на обладунках.

Він замислився над моєю відповіддю, а тоді нагнувся, щоб дістати з трюму пакет, який він потім простягнув мені.

— Я ж нічого не замовляв.

— Нічого не знаю. Але це для тебе. І тобі не треба платити за доставку.

Я взяв пакет. На ньому стояли акуратно виведені букви мого імені. Відправник своє ім’я не зазначив.

Янсон відплив від пірса. Навіть якщо він і захворів на діабет, то все одно проживе ще багато років. У всякому разі він переживе мене й моє серце, що послало мені перші попередження.

Я сів у кухні й розгорнув пакет. У ньому була пара чорних із фіолетовим черевиків. Джаконеллі вклав записку, в якій зазначив, що «зі щирою радістю висловлює свою глибоку повагу моїм стопам».