Клуб невиправних оптимістів
- Автор: Генассия Жан-Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-117-3
- Переводчик: Анастасия Шведик
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Клуб невиправних оптимістів». Краткое содержание книги:
Вони зникли так швидко, що сторопілий дідусь рухнув у крісло, запитуючи себе, чи то не кошмар, бува, йому наснився. Луїза сіла поруч й поплескала його по руці. Моріс усе повторював: «Аж не віриться!» Марія недоречно поцікавилася бадьорим голосом, чи можна подавати воловани. Мама її спровадила. Усі були ошелешені, навіть ми, діти, хоч і не знали, що таке Вищий постійний суд збройних сил, наказ про арешт та обшуки. Наше хвилювання підсилювала тривога і розгубленість батьків. Ми інстинктивно відчували, що над родиною нависла катастрофа, серйозна загроза, пов’язана з подіями на війні й тим, що від нас приховували. Що може бути гірше за візит квартету жандармів у Святвечір. Я все згадував Франка у день прощання в бістро біля Венсенського замку. Його дезертирство мені незрозуміле. Я не знав, як розповісти про таке Сесіль. Моріс сів за стіл.
— Діти, якщо не хочемо спізнитися на месу, варто поквапитись.
Мама підійшла до тата й кинула:
— Бачиш, я ж казала. Я мала рацію.
— Про що ти взагалі?
— Це твоя помилка!
— Це не моя помилка! І не твоя! І не його! Це все клята війна.
— Це все його поганська партія з її зогнилими ідейками, якими йому там задурили голову. Якби ти відреагував, цього б не сталося.
— Це божевілля! Я забороняю тобі таке говорити!
— Ти не можеш мені нічого заборонити! Ти несеш за це відповідальність!
Ми чекали, що він відреагує, підвищиться тон розмови, вибухне скандал. Він стояв непорушно, з очима, повними нерозуміння, згодом погляд затуманився.
Глибоко задуманий, він зітхнув, похилив голову, обернувся, відчинив стінну шафу, взяв пальто, вийшов, тихо зачинив двері.
— Це вже занадто, Елен, — зауважив дідусь. — Він тут ні до чого. Піди поговори з ним.
— Нізащо!
— Слідкуй за словами. Думаю, ти трохи напружена. Вам час узяти відпустку.
— Тату, це…
— Достатньо! Контролюй себе іноді. Ходімо, збираймося. Бо ми вже ситі по горло.
Продовження вечері навіть не обговорювалось. Вони мовчки вдяглися.
— Мішелю, чого чекаєш?
— Мамо, мені зле.
— Це устриці, — зауважила вона, — він їх не переносить.
— Він випив забагато білого вина, — сказала Луїза.
— Біле вино у його віці! Тільки цього бракувало.
— Морісе, ти налив йому білого вина?
— Він уже дорослий. Ну випив келих.
— Два, — уточнив я.
— Нечувано, — прокоментувала Луїза. — Вино не для дітей. Чим ти тільки думав?
— Іди лягай, — сказала мама. — Зараз дам тобі трохи питної соди.
Я розлігся на дивані. Підійшла Жульєтт. Я подумав, що вона хотіла мене підбадьорити. Вона прошепотіла мені на вушко із сяйливою посмішкою:
— Ти скоро помреш від отруєння.
Вони пішли. Дивлячись на них і не скажеш, що вони йшли святкувати народження — радше смерть. Я відлічив десять хвилин. У моєму розпорядженні були добрих півтори години.
Я вдягнувся. Обережно відчинив двері. У домі панувала тиша. Я спустився в темряві сходами, щоб не привертати уваги консьєржів. На вулиці стояв страшнючий мороз. Вітер повсюди тягав снігові вихори, а поодинокі перехожі кудись квапилися із задертими комірцями.
Де тільки я його не шукав. Обійшов усі спорожнілі вулиці. Піднявся вулицею Гей-Люссака аж до Люксембурзького саду. Ресторани й кафе були зачиненими. Вулиця Суффло була безлюдною, а майданом Пантеон танцювали крижані вихори. Я застав його в тому овернському бістро на Фоси-Сен-Жак — єдиний відчинений заклад цієї різдвяної ночі. Це було бістро невірних, що грали в таро, сміялися й напивалися. Він уважно споглядав партію. Я сів поруч. Він помітив мене, злегка здивувався й поклав руку мені на плече.
— Хочеш пива?
— Ні, дякую.
— Випий коли.
Він звернувся до власника:
— Жано, дві коли, будь ласка.
— Краще лимонадного пива.
Інші запропонували йому приєднатися до таро. Він відхилив запрошення.
— Спасибі, друзяки. Я краще дивитимусь.
Він допив, нахилився та спитав:
— Вони пішли?
Я ствердно кивнув головою. Він підвівся й розплатився.
— Ідемо, на вихід.
Ми опинились на морозі. Він закутав мене у своє пальто.
— Скажи, тату, може зараз той самий момент, щоб піти на месу й поставити свічку за Франка.
— Знаєш, Мішелю, якщо Бог дійсно такий могутній і все бачить, то немає потреби абсолютно ні про що просити, але якщо хочеш, ми підемо.