Мертві квіти
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-617-688-014-1
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Мертві квіти». Краткое содержание книги:
— Iване Павловичу, навiщо ви прийшли? — твердо запитав Стас. — Якщо прощатися, прошу в дім. До Гащака i Нагiрного. Якщо маєте що iнше, то кажiть тут. Мене чекають.
Старечий смiх у темрявi, ще й з-пiд каптура, звучав без перебiльшення зловiсно.
— Юначе, такому вiдпрацьованому матерiалу, який стоїть перед тобою, не личить пити горiлку у компанiї поважних лiкарiв. А прийшов я задовольнити твоє прохання.
— Яке? — не зрозумiв Стас.
— Ти ж хотiв грати у шахи. Я готовий.
— Ви… при своєму розумi? — у Стаса натурально перехопило подих. — Грати з вами у шахи?! В останню нiч перед вiд'їздом? Хоча… У вас же патологiчна тяга грати з людьми у шахи безпосередньо перед фатальними поворотами у їхньому життi.
От тепер справдi схотiлося зазирнути у жовтявi очi старого, шкода, що темрява.
Скриплячий смiх зазвучав ще єхиднiше.
— I це усе, до чого ти доглупав? Шмаркачу… На бiльше мiзкiв не стало. Отже, i грати нема з ким. А я вже намiрився.
— Чого ж так пiзно намiрилися? — запитав Стас.
— А менi нiчого не було вiд тебе потрiбно. Ти ж сам на бажання хотiв.
— А тепер, виходить, щось треба. Бажання з'явилося? За пiвдоби до мого вiд'їзду. Яке?
— Здогадайся.
— Тупий… — розвiв руками Стас. — Оголосiть умови. Може, й зацiкавить.
— А твоя умова без змiн. Виграєш — про дядька твого непутящого розповiм, бо так нiчого й не знатимеш.
— А програю?
— У Галичi залишишся, — прокашляв старий.
— Що?!
Обурення, яке охопило Стаса, важко було передати. Як же хотiлося вiдвiсити цiй наглотi добропорядного шалобана! Нi, не вдарити, адже на стару людину аж нiяк не пiднялася б рука. Саме клацнути середнiм пальцем точнiсiнько у лоба, як оце «винагороджують» одне одного школярi на перервах.
— Здається, це прояви глибокого маразму, — похитав головою Стас.
— Отже, ти повинен легко виграти i отримати своє.
Голос Ратушняка тремтiв дедалi бiльше, а похитування голови розрiзнялося навiть у темрявi. Бракувало тiльки, щоб вiн i без шалобанiв тут рухнув.
— Я взагалi не гратиму, — крiзь вимушений смiх оголосив Стас. — Тому що таємницi покiйного дядька мене бiльше не цiкавлять, а залишатись я не можу за жодних обставин. Бувайте здоровi.
— Дурню, — прокректав старий вже у спину. — Однаково ж залишишся. Тiльки… краще б — програвши менi…
Смисл почутого доходив поступово. Вiн сповiльнював ходу, в'яжучи ноги, а одночасно розпалюючи неабияку лють. Ця стареча ворона, для якої вiн пошкодував стусана, вперто намагалася каркати до кiнця, бажаючи безглуздим залякуванням очорнити останнi години його перебування. Останнi де — у Галичi чи не тiльки?
— Чим по бабах лазити, краще б додому зайшов. Може б i надумав ще…
Остаточно зупинитись вдалося лише за рогом будинку. Крамниця свiтилася поруч. Ще вiдчинена. Хлiб… Але думки перебували вже геть зовсiм в iншому мiсцi. Ратушняк справдi щось знав. А можливо, взагалi усе. Нормальна людина на його мiсцi або мовчала б, або казала, що хоче. Цей, що, вочевидь, виживав iз розуму, вирiшив гратись. Але хай там що, а вiн натякав на небезпеку. Остання фраза свiдчила про те, що пiдказка зараз у будинку, якого для Стаса подумки вже не iснувало.
Проте будинок стояв на мiсцi. А ключi вiд нього досi залишалися у Стаса. Тiльки навiщо ж так складно? Пенсiонер хотiв погратися. То пограємось. Чомусь вiн хоче, щоб Стас залишився. Нехай. Вiн залишиться. В обмiн на важливу iнформацiю. Навiщо гаяти час, граючи у шахи i ризикувати, що хтось iз них залишиться без бажаного? Проста угода. Кожен задовольняє умови iншого. Просто зараз. I хто при цьому завадить Стасовi прокинутися зранку, завести машину i, забравши Оленку, виїхати-таки у потрiбному напрямку? Закони честi? Смiх та й годi.
Вiн кинувся назад, але бiля труби вже нiкого не було. Ратушняк зник. Стас пробiг двiр i вискочив на iншу вулицю. Немає. Коли?! Вiн же ледве ходив! Пробiгши вулицею в обидвох напрямках, Стас заскочив назад у двiр, а потiм знову до хлiбного. Дива. Стоп! Старого могло притиснути до вiтру i вiн просто у пiд'їздi…
Але й це припущення не справдилося. Вiдчинивши дверi Оленчиної квартири, Стас пройшов до кiмнати.
— Чого ти так довго?
— Немає вже хлiба. Пiзно. До вокзалу скочу. Ключi вiд машини тiльки взяти.
— Та треба тобi його! — кричав з кухнi Нагiрний. — Подивись, якi ми вареники лiпимо!
Оленка дивилася перелякано, щоб не сказати бiльше.
— А навiщо тобi це… Що ти замислив?!
— Нiчого! — Стас швидко сховав пістолет до кишені. — За хлiбом i назад. А без цiєї штуки я зарiкся ходити. Просто вискочив на радощах так швидко i забув удома. Ти чого? Момент.
Поцiлувавши її, Стас вискочив надвiр. Ще раз озирнувся. Нiкого. «Дев'яносто дев'ята» полетiла у напрямку найзловiснiшого у Галичi мiсця.