Тринадцята легенда

Аврелій знизав плечима і похитав головою від безпорадності невідання.

Я з полегшенням кинула перо назад.

Залишалася одна річ.

— А тепер ось це… — почав був Аврелій, але раптом замовк.

То була нерівно відірвана смужка паперу з вицвілою чорнильною плямою, яка колись могла бути словом. Я стала уважно до неї приглядатися.

— Мені здається, — заторохтів Аврелій, — місіс Лав гадала… і ми з нею дійшли висновку, що… — він з надією поглянув на мене, — що то, напевне, моє ім'я.

Він тицьнув пальцем у папірець.

— Я змок під дощем, і чорнила розпливлися, але ось тут, саме в цьому місці… — Аврелій повів мене до вікна і підніс смужку ближче до світла. — На початку — щось схоже на А, у самісінькому кінці — S. Воно, звичайно ж, вицвіло за довгі роки, треба добряче придивитися, але все одно побачити можна, еге ж?

Я незмигно дивилась на пляму.

— Ну що, видно?

Я злегка хитнула головою — не заперечливо, але й не ствердно.

— От бачите! Відразу все стає ясно, якщо знаєш, що саме треба шукати, чи не так?

Я вдивлялася, але ті примарні літери, що їх примудрявся бачити Аврелій, залишалися невидимими для моїх очей.

— Ось так місіс Лав і зупинила свій вибір на імені Aurelius. Хоча з таким самим успіхом це могло бути й ім'я Alphons.

Аврелій сумно посміхнувся і відвів свій неспокійний погляд убік.

— А останньою була ложечка. Але її ви вже бачили. — Він засунув руку в нагрудну кишеню і видобув звідти невеличку срібну ложку, що її я бачила під час нашої першої зустрічі, коли ми їли імбирний торт, сидячи на велетенських котах біля парадного входу в Енджелфілд.

— А сама торба? — спиталася я. — Що це за торба?

— Просто торба — і все, — непевно відказав Аврелій, підніс торбу до обличчя й понюхав її. — Колись вона пахла димом, але вже не пахне.

Він передав торбу мені, і я теж принюхалася. Запах і справді вивітрився.

Аврелій відчинив дверцята плити, витяг звідти бляшане деко з тістечками й поставив остигати. Потім наповнив чайник і приготував тацю: чашки, тарілочки, цукерниця, горщик з молоком.

— Візьміть-но, — сказав гостинний господар і подав мені тацю, а потім прочинив двері у вітальню.

Крізь напіврозчинені двері я побачила зручні старовинні крісла із подушечками, на яких були зображені квіти.

— Почувайтеся як удома. За хвилину я принесу решту.

Трохи зігнувшись, Аврелій стояв до мене спиною і мив руки.

Я пройшла до вітальні й сіла у крісло біля каміна, чекаючи, поки Аврелій запакує і сховає у надійне місце свою спадщину — безцінну спадщину, яка ніяк не хотіла розкривати свою таємницю.