Прірва для Езопа

— Це не твій стиль.

— Так от, вони знайшли неподалік у кущах Жан-Люків пістолет із відбитками моїх пальців, а напівпорожню пляшку — у мене в комірчині, хоча ти знаєш, що від гасу у мене починається ядуха.

— Бідний котику. Натерпівся ж ти із тими слідчими експериментами.

— А чому ти не питаєш, хто був у тій машині?

— Ну і хто був у тій машині?

— Ти.

— І що ж тебе дивує?

Мене уже ніщо не дивувало. Мені хотілось лише, щоб ця розмова виявилася черговим кошмаром. Бачите, я стільки разів вів отакі діалоги. То з Костантинопулосом чи Жан-Люком, то з філіппінкою чи новозеландкою, то з дідом Панасом чи панею Брайтенайхнер, а то із марсельцем чи Мар'яниною козою. Кожної Божої ночі мені являлися якісь померлі персони і мучили мене безконечними діалогами. Однак, сон то був чи не сон, та жінка сиділа і чекала на відповідь. Я помацав її руку.

Це був не сон. Вона сиділа переді мною, моя кохана птиця-фенікс, а я, малодушний боягуз, замість піти із нею світ за очі, хоч до пекла, ставив безконечні і непотрібні питання.

— Так що ж тебе дивує?

— У тієї жінки на пальці була весільна обручка, що її подарував тобі Жан-Люк. Але то була усе-таки не ти.

— Тобі не відмовиш у спостережливості.

— Тоді хто?

— Якщо то була моя обручка, то у машині сиділа Мері Лу. Вона у нас усе повідібрала — у мене весільні дарунки і спадщину, у Віри — Алекса. А тоді одного прекрасного ранку щезла, полишивши безутішного Алекса. І єдине, що урятувало його від самогубства, то це необхідність клопотатись про Жан-Люкового готеля, що Мері Лу йому перед зникненням несподівано відписала.

— То він перебрав на себе справи із замком?

— Ах, любчику, ти ж знаєш, то не людина, а ельф. Отого хліва він ледь здихався, а тоді приєднався до нас. То був дуже милий відтинок часу. Алекс поголив собі голову, чисто тобі Юл Брінер, і вони з Вірочкою катались прерією верхи, а вечорами ми грали у бридж. І навіть Андрійко не вередував і не ревнував його до Віри. Бо то був таки і справді не людина, а янгол.

— Що значить «був»? Він що, покинув вас?

— Покинув, — Аліна схлипнула, як мені здалося, ненатурально.

— А як ви поладнали справи із Віриним паспортом?

— Виправили їй добрий, американський. Слухай, це скидається уже на допит. Або ти їдеш, або ні.

— Скажи тільки, яким чином Алекс вас покинув?

— Утопився.

— Себто, як утопився?

— Пішов купатися, заплив далеко і утопився. Віронька собі усі очі виплакала. А тепер трохи заспокоїлась і наказала привезти тебе.

— А що ти думаєш робити із моїм романом?

— Із твоїм романом? Ти маєш на увазі ті клапті паперу, що ти їх обписував мікроскопічними кривими літерами і що їх нам пересилала прибиральниця?

— Саме їх.

— Бачиш, ми щось там пробували прочитати, а тоді кудись викинули.