Втрата
- Автор: Баркли Линвуд
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-0169-2
- Переводчик: Виктор Иосифович Шовкун
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Втрата». Краткое содержание книги:
— І вам, і багатьом іншим, — сказала вона.
Тож я покинув гараж Дірксена, постояв трохи на сонці й сказав, звертаючись сам до себе:
— Ну й що тепер, йолопе?
Я знав напевне лише те, що зараз слід випити кави. І, можливо, коли я питиму каву, мені спаде на думку якийсь розумний план подальших дій. Приблизно за півкварталу звідси була забігайлівка, де продавали пончики, і я пішки пройшов до неї. Замовив каву середньої міцності з вершками й цукром і сів за стіл, завалений проолієним папером, у який загортали пончики. Я змів їх на підлогу, обережно, щоб не бризнути на себе гарячою кавою, й дістав свого мобільника.
Я знову спробував набрати номер Синтії, і знову мені довелося обмежитися посланням: «Моя люба, зателефонуй мені. Будь ласка».
Я уже вкладав телефон назад до кишені, коли він задзвонив:
— Це ти, Синтіє?
— Містер Арчер?
— Так.
— Це доктор Кінцлер.
— А, це ви. Я думав, що, може, це Синтія. Але дякую, що відповіли на мій дзвінок.
— Ви написали у своєму повідомленні, що ваша дружина зникла?
— Вона покинула дім опівночі, — сказав я. — Із Ґрейс. — Доктор Кінцлер не сказала нічого. Я думав, що зв’язок із нею урвався. — Алло?
— Я вас чую. Вона не телефонувала мені. Я думаю, ви повинні знайти її, містере Арчер.
— Дякую. Ви дали мені дуже корисну пораду. Саме це я й намагаюся тепер зробити.
— Я лише хочу сказати, що ваша дружина перебувала під колосальним стресом. Під неймовірним стресом. Не впевнена, що її стан… стабільний. Не думаю, що це добре середовище для вашої доньки.
— Що ви кажете?
— Я не кажу нічого. Лише думаю, що вам треба знайти її якнайшвидше. І якщо вона увійде в контакт зі мною, я пораджу їй повернутися додому.
— Не думаю, що вона почуває себе там у безпеці.
— Тоді ви повинні створити там атмосферу безпеки, — сказала доктор Кінцлер. — Перепрошую, я повинна відповісти на інший дзвінок.
І вона відімкнулася. Від неї стільки ж допомоги, як і завжди, подумав я.
Я випив уже половину своєї кави, перш ніж відчув, що вона неймовірно гірка і пити її зовсім не можна, тож вилив решту й покинув забігайлівку.
Червоний «СУВ»[29] вискочив на бровку й різко зупинився переді мною. Задні й передні дверці з боку пасажира відчинилися, і звідти вистрибнули двоє скуйовджених чоловіків із ледь округлими животами в заляпаних бензином джинсах, джинсових куртках і брудних футболках — один був лисий, а другий мав брудне біляве волосся.
— Сідай, — сказав Голомозий.
— Даруйте? — перепитав я.
— Ти чув, що тобі сказано, — промовив Білявчик. — Сідай у довбаний автомобіль.
— Не маю такого бажання, — відповів я, відступивши на крок до забігайлівки з пончиками.
Вони накинулися на мене вдвох, і кожен схопив мене за руку.
— Стривайте! — вигукнув я, коли вони потягли мене до задніх дверцят автомобіля. — Не робіть цього! Нікому не дозволено отак хапати людей просто на вулиці!
Вони заштовхали мене в машину. Я впав животом на підлогу перед заднім сидінням. Білявчик сів попереду, голомозий позаду, придавивши мене своїм важким робочим черевиком, щоб не пручався. Коли я падав униз, то помітив третього за кермом.
— Ти знаєш, що він хотів сказати лише секунду тому? — запитав Голомозий у свого друзяки.
— Що?
— Я думаю, він хотів сказати: «Відпустіть мене!»
Обидва гучно зареготали.
Я й справді збирався це сказати, та не встиг.
Розділ тридцять третій
Як учитель середньої англійської школи, я не мав особливого досвіду в тому, як треба поводитися у випадку, коли тебе схопили двоє розбишак перед забігайлівкою, в якій продають пончики, і запхали під заднє сидіння автомобіля «СУВ».
Я швидко зрозумів, що нікого особливо не цікавило те, що я хотів би сказати.
— Послухайте-но, — почав я зі своєї вкрай незручної пози, розпластаний долічерева перед заднім сидінням автомобіля. — Ви, хлопці, припустилися якоїсь помилки.
Я спробував трохи обкрутитися, щоб повернутися на бік і бодай краєм ока побачити лисого здоровила, який придавив мені спину своїм черевиком.
— Заткни пельку, — сказав він, подивившись на мене.
— Я лише хотів сказати, — промовив я, — що не є тим чоловіком, який може когось цікавити. Я не можу завдати вам, хлопці, ніякої шкоди. Хто, ви думаєте, я такий? Член якоїсь банди? Коп? Та ні, хлопці, я вчитель.
З переднього сидіння Білявчик сказав:
— Я ненавидів усіх своїх довбаних учителів. Цього досить, щоб тебе придушити.
29
Автомобіль підвищеної прохідності, призначений для активного відпочинку на природі.