Звіяні вітром. Кн. 2

Проте усмішка враз і погасла, коли Скарлет побачила, як гостро бликнула на неї місіс Тарлтон. Змірявши Скарлет докірливим позирком червоних від сліз очей, вона знов перевела їх на Сьюлін, і такою люттю палав її погляд, що це не обіцяло нічого доброго. За нею та її чоловіком тислося четверо їхніх дочок, руде волосся яких яскріло зовсім недоречно за таких жалобних обставин, а жовто-карі очі бігали, як у вертких і небезпечних звірят.

Усі застигли на місці, чоловіки поскидали капелюхи, жінки перестали шелестіти сукнями й згорнули статечно руки, коли наперед виступив Ешлі з молитовником Керрін у руці. Хвильку він стояв, опустивши очі долі, а сонце золотило йому русяві кучері. Глибока тиша спала на людей, тика глибока, що стало виразно чути шерех вітру в листі магнолій, і на диво голосно й журливо прозвучав здалеку повторений кілька разів погук пересмішника. Ешлі почав читати молитви, і всі схилили голови, прислухаючись до його лункого голосу, що розмірено вимовляв короткі й урочі слова.

«Ох, який же в нього чудовий голос! — подумала Скарлет, відчуваючи, як їй стискає горло.— Коли вже хтось мав відчитати молитви над татом, я рада, що за це взявся Ешлі. Краще він, ніж священик. Краще, щоб тата ховав хтось із його близьких, ніж чужий».

Дійшовши до виділених Керрін молитов, в яких мовилося про душі в чистилищі, Ешлі раптом згорнув книжку. Тільки Керрін завважила цей відступ його, і здивовано підвела погляд, коли він почав проказувати «Отченаш». Ешлі знав, що половина присутніх зроду не чула про чистилище, а ті, хто чув, сприйняли б це за особисту образу, якби він натякнув, нехай навіть через молитву, що такий добропорядний чоловік, як містер О’Гара, не потрапить прямісінько до раю. Отож, з огляду на громадську думку, він обминув будь-які згадки про чистилище. Ці люди цілком щиро приєднали голоси до «Отченашу», але розгублено змовкли, коли він почав «Радуйся, Богородице». Вони ніколи не чули цієї молитви й стали крадькома позирати одні на одних, тоді як дівчата О’Гари, Мелані й челядь з Тари дружно промовили відповідні слова: «Молися за нас нині й у нашу смертну годину. Амінь».

Після цього Ешлі підвів голову і хвилинку постояв, не певний, як бути далі. Очі присутніх були у чеканні спрямовані на нього, кожен намагався стояти якомога зручніше, гадаючи, що відправа триватиме довго. Вони готові були далі слухати, їм і на думку не спадало, що розраховані на цей обряд католицькі молитви вже вичитано. Похорони в їхній окрузі ніколи так швидко не кінчалися. Баптистські й методистські священнослужителі, що задовольняли їхні духовні потреби, не мали усталених молитов, а імпровізували залежно від обставин і звичайно завершували службу лише тоді, коли присутніх розжалоблять до сліз, а осиротілих родичок небіжчика доведуть до голосних схлипувань. Сусідів би шокувало, засмутило й обурило, якби виявилося, що цими короткими молитвами й вичерпується відправа над тілом їхнього дорогого друга, і Ешлі це знав краще за будь-кого. Потім ще цілі тижні обговорювали б цю подію за обідом, і загальна думка округи була б така, що сестри О’Гари не виказали належної поваги до свого батька.