Між орлами і півмісяцем

— При капулівській худобі і гов'ядах якраз тоді, на мою біду, були пастухи,— указав він пальцем на Мусія Стохату, який сидів на лавці неподалік,— яких, хай Бог мене скарає, я продавати не мислив, зробив те лиходійне вчинення, позарившись на вроду дівчини, сам Нечах-мурза, а в мене, пізнаного бранкою, вже не було ради вийти зі становиська...

Лементувало, гуло, ревіло людське тлумище, слухаючи оповіді злочинця. Кричало і кидало прокльонами, замовкало й німіло, щоб знову за мить-дві вибухнути. Суд ішов недовго, спершу виказали свої рішенці капулівчани і великолужці, потім уряд і лавники і нарешті сам суддя Ритор Квач.

Вислухавши докладно свідчення всечесних позивачів — Мусія Стохату, обох Прихідьків і Домну, суд вирішив покласти справі належний кінець і об'явив свій декрет: «Аби за теє христопродавське лиходійство злочинець з Виговським, вибрався, благословленими батьком і матерями, вже в дорогу, та, заїхавши по путі в Січ і наслухавшись там прокльонів та надивившись бешкетного колобродства кошової маси, а головне — наговорившись із місцевим екзархом-протоотцем Петром Буркуном, з яким приятелював давно, ще від „сидіння“ в Азові, вирішив повернутися у розгубі в Капулівку.

Безпорадність, розпорошеність у Коші були такими неймовірними, що тяжко було зорієнтуватися, а найбільшим гріхом там розглядалася допомога Безпалому, „як боярсько-царському служці“. Половина запорожців, в тому числі і по куренях, приведених туди із Вінниччини, категорично не пішла із Барабашем та іншими „на братовбивство“ до Безпалого, інша частина була за Виговського, але його дій в спілці з ординцями не виправдувала і не хотіла розуміти. Інші сіроми і особливо „збіглі“ пробували кликати, хоч і безуспішно, товариство на жалування, і Сірко вперше пошкодував, що запорозькі звичаї не дають козацтву можливості порушити традиційну гостинність і вигнати деяких із Коша.

— ...Не мені тобі мовити, голубе! Повної свободи, а найпаче тепер,— говорив Сіркові довірливо та задушевно панотець Буркун,— в житті людей немає і, мо', не буде, а в нас, оточених і околених із усюд хижими самовладцями та отак роздвоєних, і поготів її не може бути. Я на що вже духовний, а припинив би отих збіглих пускати в Кіш — вони розкладають козацтво. Зваж і на те, що більшість із них іде до нас через донців, а не прямо від бояр, а це настроює нашу козацьку сполечність проти наших же братів-козаків у Донщині. Отож треба, гадаю, нам мати Боже терпіння і свій розмисл у всьому, а найпаче тепер, коли ординці, турчини, ляхи та й московити із усіх сил явно дроблять нас, спонукають, ба й хочуть іти на оте непоправне людсько-гріховне лихе міжусобство, затіяне царем і боярами. Бачив би ти, як деякі збіглі нацьковувані кликали товариство у поміч „молодикові“ Безпалому, а тепер лишилися тут, посилаючись на те, що бояться попасти там до стрільців і бояр...

Слова панотця Буркуна підтверджували сказане і Гнатом Турлюном, і Лавром Гуком, і ще деким.

— Братовбивство, брате, ніколи не буде прощене Богом! Ми стаємо жертвами своєї неспаяності і доброгостинності, а найбільше — нерозуму наших верховодних продайдуш, хоч і вчать нас сусіди тих премудростей та зловмисник, не бувши відданий анафемі, мурафський сотник Данько Гунда за заподіяне людогешефство і збитки від оясирненого товару, згідно із пунктом магдебурзького правоукладення, був на перехресті великолузьких шляхів живцем укопаний у землю по шию до смерті і при покаянній молитві на прощення Боже...»

Сірко не був ні на дознаннях шуряка, ні на самому суді, але знав про те, що відбулося до суду і на суді, докладно і досконало. Хоч злочин і був належно покараний, у повернення Настки та покарання основного злочинця, мурзи Нечаха, Сірко мало вірив, глибоко приховавши ще одну рану помсти в своїй наболілій душі...