Гра на багатьох барабанчиках

— Голокост, — сказав він сам собі.

Затягнувся цигаркою. Подумав, що не скаже їй про риб, і це рішення принесло йому задоволення.

Вона говорила в другій кімнаті:

— Якщо це сталося вчора близько полудня, оця пітьма, а вона виїхала рано вранці, то, може, кудись доїхала. Може, їх евакуювали з автобуса, адже на вокзалах мають бути сховища. Наприклад, у Вроцлаві під вокзалом є ж великі сховища. Ти чув? Боже, Боже, як ми це витримаємо. Боже, ми помрем. Якщо це випромінювання, то ми не виживемо, ніхто не виживе.

Він почув, як її голос непомітно переходить у плач.

— Припини, — гукнув він до неї і загасив цигарку.

Він перехилився так, що міг її тепер бачити. Вона опанувалася. Закривала вуста долонею. Одна сльоза затрималась на тій долоні й усоталася в шкіру. Вона пальцем, крадькома витерла очі. Його зворушив цей жест. Він любив, коли вона раптом ставала слабкою. Узяв учорашню «Gazetę Wyborczą» і всівся в сусідньому кріслі. Кинув оком на заголовки, наче шукав оголошення про катастрофу. Знайшов відсоткові співвідношення і оцінки результатів виборів.

— Ну чому ти в таку хвилину читаєш газету? — запитала вона. — Невже ти зовсім бездушний?

Знову в її голосі була істерія.

— Відчепися, бабо.

— У тебе Альцгаймер, знаєш?

— А в тебе хвороба скажених корів.

Вона склала руки на грудях і повернулася до нього боком. Першу сторінку газети він уже знав напам'ять. Тепер вивчав другу. Перша інформація про те, що помер відомий піаніст. Наступна — роздача Оскарів. Клепсидра якоїсь жінки з двома прізвищами. Краєм ока побачив, що вона підводиться й підходить до вікна. Побачив, що в неї завернулася спідниця. Побачив її поріділе волосся на потилиці.

— Цікаво, що це було? Що взагалі сталося? Ти зрозумів щось із того, що казали вчора по радіо?

Він спустив очі на клепсидру в газеті.

— Катастрофа, війна, комета, біс його знає.

— Знаєш, я подумала, що ми ніколи не знали чогось справді… справді страшного. Ніякої війни.

— Воєнний стан… Шістдесят восьмий… сімдесятий…

— Цього не можна порівнювати.

Він не відповів. Подумав про рибок, що не скаже їй. Зрештою, то були його рибки. Треба їх позбирати і викинути в туалет.

— Що говорили на сходах? — знову запитала вона.

— Ніхто нічого не знає. Той знизу казав, що застосували якусь зброю.

Її лице змертвіло. Зморшки навколо губ робили його схожим на лице потопельника. Він знову подумав про рибок, що не скаже їй.

— Зброю? Хто?

— Мабуть, росіяни. Може, це знову Чорнобиль.

Рибки.

— Може, ми би пішли до них, просто посидіти.

Рибки

— До кого?

— Ну, до тих знизу.

Він намагався пригадати, як вони звуться. Подружжя в такому ж віці. Він мугир, вона цілком пристойна. Тепер він читав новини з біржі, йому нікуди не хотілося йти.

— Ми навіть не знаємо, як вони звуться.

— Це зовсім непотрібно. Навіщо нам знати, як вони звуться. Ти якийсь смішний.