Вбивство п’яної піонерки

— Мені — теж, — здивовано відповів він.

— Хочеться полежати, — сказав я. — А ще краще — заснути. Хай сидять. Їм завтра не їхати на світанку.

— Ні, — стрепенувся Юрка. — Я ще спати не хочу! Я взагалі можу не спати!

— Ну, як хочеш, — байдуже сказав я. — Я теж можу не спати, але як подумаю, що ми їдемо через села й міста на такій законній машині, всі зазирають у вікна, а я там сплю…

Він нічого не відповів, але зайшов за мною до хати, роздягнувся разом зі мною і потім ліг поруч.

— Розкажи мені щось, — попросив він.

То вже була капітуляція. Він ніколи не просив мене щось розповісти — тільки тоді, коли вже точно треба було спати, а він у такий спосіб лише намагався відтягти засинання.

Я подумав-подумав, але до голови як на гріх нічого не лізло.

— Про що тобі розказати?

— Розкажи про… — він теж почав думати. — Про яйця. Де їх батько закопав в Агента?

Що вже було критися? Він і так усе знав. Я помовчав, а тоді почав розповідати, вигадуючи на ходу:

— Давним-давно, коли хмари ще плавали над самою землею, зачіпаючи рипливим дном своїм за вершини тополь, були собі маленькі й страшненькі створіння доробли: чоловік-дороблик і його жінка-дороблиха. Вони були схожі на зайчиків, доки не роззявляли свої крихітні пащі. Та коли вони вже їх роззявляли, то виявлялося, що пащі зовсім не крихітні, а величезні, як у вівчарки.

— Ага, — вставив Юрка, — тільки зуби більші, хоч і ріденькі такі: між зубами палець просунути можна.

— Ну, цього робити не варто, — сказав я. — Вставити можна, а от чи витягнеш потім…

Малий стиха засміявся.

— І от якось знайшлось у них мале доробленя. Малесеньке-малесеньке, наче кошеня, тільки вже зубате. Жили вони в норі, вхід до якої був такий потайний, що навіть як по землі — просто над їхніми головами — пробігала лисиця, вона не тільки не помічала нірки, а й запаху доробликів не чула.

— Зачаклований вхід, — пояснив мій малий.

— Ага, зачаклований, — погодився я. — А зверху це виглядало просто як кущ колючки — такий, як на поляні. Місцина була тиха, ніхто поруч із ними не селився — місця й так усім вистачало. Степ — широкий.

— А люди там не жили?

— Не жили люди. Дикий був степ. Було село неподалік, але сюди, до нірки, люди ніколи не наближалися. Тоді ще вони відчували такі місця, називали їх недобрими. І так тривало дуже довго. Аж ось почалося! Щось загуркотіло, заторохтіло, приїхала здоровенна машина і навезла людей, каменю-ракушняку, цементу, глини, дерев’яних вікон і дверей. Люди почали будувати свої хати навколо нірки, й у доробликів спокійне життя скінчилось. А якісь люди ще і збудували хату просто навпроти їхньої нірки. Дороблики тим людям нічого не могли зробити, бо люди були великі та дорослі, вони навіть не бачили доробликів, як не бачили й русалок у річці та степових непосидючок. Навіть коли непосидючки котилися повз людей, ті дивилися на них і бачили тільки перекотиполе.