Скорботна п'ятниця

Не такий страшний чорт, як його малюють, подумав Тантаніс. У всякому разі цей латифундист має відчувати до нього вдячність. Усі такі людці лагіднішають на старість, як це гарно зображено на відомій картині, що висить у деяких перукарнях, де намальовано одну й ту саму людину в різному віці. Скільки ж йому років? Та десь п’ятдесят три, щонайбільше п’ятдесят п’ять. Ходив перевальцем, подаючись уперед то одним боком, то другим. Якийсь присадкуватий, хоч і не низенький. Короткі ніжки. Груди колесом. Сірі штани напущені на чоботи кольору кави, картатий піджак із товстої тканини, на шиї — сіра хустка.

— Сюди, сюди, — мовив дядько, проводячи його до їдальні, де запалив усі лампи в люстрі. Запросив гостя сісти в одне з крісел, що стояли довкола сімейного столу, накритого темно-зеленою скатертиною, яка була обшита ще темнішою зеленою тасьмою з такими ж торочками — в тон з віконними шторами, спинками та сидіннями крісел і килимом на підлозі. Поблискували, мов вівтарі гурманства, столики з посудом та буфети. Усе чистісіньке як скло. Незважаючи на це, дядько, запросивши його сісти, провів де-не-де пальцем — по меблях, по шнурочках і китичках штор та по двох величезних натюрмортах, на одному з яких було зображено купу всякої риби, а на другому — фрукти.

Скінчивши огляд, дядько дістав пляшку «Хвали господові». То був херес під коньяк, що його він привіз з Іспанії, виготовлений особисто для нього, розлитий особисто для нього в тридцятилітрові барильця й доставлений йому з максимальними пересторогами, — останнє слово він сказав по-французькому — «ègards».

— Подивимось, який ви до цього, — * мовив дон Рамон до свого вечірнього гостя й налив йому майже повний келих свого хересу під коньяк, мабуть, міцнішого, ніж чистий коньяк.

Намагаючись поводитись по-світському й виявити належну шану своєму гостинному господареві, котрий всіляко вихваляв цей дорогоцінний нектар, вичавлений для нього з посадженого для нього й зібраного для нього винограду, а згодом вистояний для нього й перевезений для нього, Рікардо, перш ніж покуштував напій, підніс склянку до носа, щоб відчути букет — «bouquet». Він отак і сказав, бо знав, що дядько полюбляє французькі слівця. Рамонова подружка була француженка, щоправда родом не з Парижа, а з Бретані, колишня манекенниця в Пуаре — ніжна Валентіна, яка вже постаріла і зі своїм підстриженим a la garçon[17] волоссям та маленькими nichons[18] скидалася на чоловіка.

Дядько розумів, — хоч і сам невиразно уявляв собі, як поводитись далі, — ніяковість свого гостя, цього печального метиса, що збентежено крутив у руці келих, видаючись зовсім маленьким. Однак було б нечемно з його боку, щоб пив тільки гість. Тому він пішов по другий келих і налив собі приблизно стільки ж.