Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Классическая проза » Скорботна п'ятниця
Скорботна п'ятниця - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Скорботна п'ятниця

Электронная книга - «Скорботна п'ятниця». Краткое содержание книги:

У романі видатного гватемальського письменника, лауреата міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» і Нобелівської премії, розповідається про життя і політичну боротьбу гватемальських студентів.
Замість карнавального пасхального ходу студенти вирішили провести політичну демонстрацію з плакатами й лозунгами, які закликали до боротьби з засиллям хунти. Головний герой твору, студент юридичного факультету, відмовляється від присвоєння йому звання адвоката, мотивуючи своє рішення тим, що не хоче стати частиною судової машини, яка розтоптує всі людські права і діє за наказами чергового диктатора.
1 ... 93 94 95 96 97 98 99 100 101 ... 113
Перейти на страницу:

А Ана Хулія… опам’яталася тільки в своїй кімнаті, її всю трусило, ніби в нападі плачу, зуби цокотіли, ноги підгиналися… Зачинила вона чи не зачинила вікно? Проте яке це має значення? Вона повернула ключ у дверях, увімкнула світло й відразу ж злякано вимкнула. Що робити? Лягти в ліжко? Сидіти? Не могла ні на що зважитись. Так і стояла в темряві.

Тантаніс, опинившися в пастці, не знайшов іншого виходу, як повестися по-чоловічому.

— Добрий вечір, сеньйоре!

— Добрий вечір! — відповів той, погладжуючи. пальцями чорні, густі вуса. Жваві гострі очі, білі зуби, а між широкими плечима — міцна бичача шия.

Кінь, який пройшов вищу школу кінських наук, спинився перед дверима будинку, підняв передню ногу і вдарив кілька разів об тротуар. Дядько, — неначе кінь звертався до нього, — відповів, постукавши об поріг носаком чобота. Отак вони якийсь час і перемовлялися, то кінь постукає, то чоловік, і здавалося, що кінь, знає азбуку Морзе.

Рікардо, скориставшися з цієї паузи, хотів попрощатись, але дядько затримав його — узяв чемно під руку й підвів до дверей. Не відпускаючи хлопця і вправно орудуючи лівою рукою, — він був лівша, — дістав із кишені штанів в’язку ключів на золотому ланцюжку, де також теліпались, подзенькуючи, медалі клубів, до яких він належав, і медальйон із зображенням якогось святого.

Відімкнув парадні двері, — кінь залишився стояти, неприв’язаний, там, де він його поставив, — замкнув їх за собою і заклацав вимикачами, освітивши просторі, оздоблені грецькими орнаментами коридори. Потім повів свого нежданого гостя до їдальні.

Не такий страшний чорт, як його малюють, подумав Тантаніс. У всякому разі цей латифундист має відчувати до нього вдячність. Усі такі людці лагіднішають на старість, як це гарно зображено на відомій картині, що висить у деяких перукарнях, де намальовано одну й ту саму людину в різному віці. Скільки ж йому років? Та десь п’ятдесят три, щонайбільше п’ятдесят п’ять. Ходив перевальцем, подаючись уперед то одним боком, то другим. Якийсь присадкуватий, хоч і не низенький. Короткі ніжки. Груди колесом. Сірі штани напущені на чоботи кольору кави, картатий піджак із товстої тканини, на шиї — сіра хустка.

— Сюди, сюди, — мовив дядько, проводячи його до їдальні, де запалив усі лампи в люстрі. Запросив гостя сісти в одне з крісел, що стояли довкола сімейного столу, накритого темно-зеленою скатертиною, яка була обшита ще темнішою зеленою тасьмою з такими ж торочками — в тон з віконними шторами, спинками та сидіннями крісел і килимом на підлозі. Поблискували, мов вівтарі гурманства, столики з посудом та буфети. Усе чистісіньке як скло. Незважаючи на це, дядько, запросивши його сісти, провів де-не-де пальцем — по меблях, по шнурочках і китичках штор та по двох величезних натюрмортах, на одному з яких було зображено купу всякої риби, а на другому — фрукти.

Скінчивши огляд, дядько дістав пляшку «Хвали господові». То був херес під коньяк, що його він привіз з Іспанії, виготовлений особисто для нього, розлитий особисто для нього в тридцятилітрові барильця й доставлений йому з максимальними пересторогами, — останнє слово він сказав по-французькому — «ègards».

— Подивимось, який ви до цього, — * мовив дон Рамон до свого вечірнього гостя й налив йому майже повний келих свого хересу під коньяк, мабуть, міцнішого, ніж чистий коньяк.

Намагаючись поводитись по-світському й виявити належну шану своєму гостинному господареві, котрий всіляко вихваляв цей дорогоцінний нектар, вичавлений для нього з посадженого для нього й зібраного для нього винограду, а згодом вистояний для нього й перевезений для нього, Рікардо, перш ніж покуштував напій, підніс склянку до носа, щоб відчути букет — «bouquet». Він отак і сказав, бо знав, що дядько полюбляє французькі слівця. Рамонова подружка була француженка, щоправда родом не з Парижа, а з Бретані, колишня манекенниця в Пуаре — ніжна Валентіна, яка вже постаріла і зі своїм підстриженим a la garçon[17] волоссям та маленькими nichons[18] скидалася на чоловіка.

Дядько розумів, — хоч і сам невиразно уявляв собі, як поводитись далі, — ніяковість свого гостя, цього печального метиса, що збентежено крутив у руці келих, видаючись зовсім маленьким. Однак було б нечемно з його боку, щоб пив тільки гість. Тому він пішов по другий келих і налив собі приблизно стільки ж.

вернуться

17

Під хлопчика (фр.)

вернуться

18

Грудьми (фр.).

1 ... 93 94 95 96 97 98 99 100 101 ... 113
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)