Відважні
- Автор: Воинов Александр Исаевич
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: В. Гнатовський
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Відважні». Краткое содержание книги:
У ті суворі роки немало підлітків прибивалося до партизанських загонів. Коли траплялася можливість, їх відправляли на Велику землю. Проте це не завжди вдавалось, і дітям доводилося ділити труднощі партизанського життя нарівні з дорослими. Найміцніші, найсміливіші і найбільш кмітливі з них ставали розвідниками, зв'язковими, брали участь у бойових операціях партизанів. Такими були й ті підлітки, яких зустрів Олександр Воїнов під Білгородом. Він записав їхні розповіді, а пізніше створив роман «Відважні», присвячений юним партизанам.
Сергушкін побіг виконувати наказ. Біля дверей він пропустив у бліндаж високого командира. В білому овечому кожушку, підперезаному широким ременем з портупеєю, з великим планшетом при боці, він здавався велетнем.
— А ось і наш начальник штабу. Підполковник Стременний. Про нього помовка, а він до хати! — сказав Ястребов. — Ну, тепер, Єгоре Геннадійовичу, нам з тобою будь-що треба місто брати. Сам розумієш: з нами йде партійне і радянське керівництво!..
— Ага, он як! Ну, тоді постараємося, — злегка усміхнувшись, сказав Стременний.
Він скинув свою кучеряву білу вушанку, зняв товстий кожушок і одразу став менший майже вдвічі. Тепер було видно, що це чоловік років двадцяти семи, двадцяти восьми, худий, але, мабуть, сильний і витривалий.
Стременний мав біляве, пшеничне волосся. Такі ж, з золотинкою, невеликі вуса на губі.
Бліде вузьке обличчя його важко навіть було уявити червоним від спеки або морозу.
Коли Стременний зайшов у бліндаж, Громов помітив, що командир дивізії і начальник штабу перекинулися розуміючими поглядами, і подумав, що їм, напевно, добре працювати разом.
І справді, за ті нелегкі місяці, які Ястребов і Стременний провели в боях (Стременного призначили начальником штабу дивізії лише за тиждень до пам'ятного червневого бою), вони навчилися з першого слова розуміти один одного.
Вітаючися з гостями, Стременний трохи затримав руку голови міськради і сказав, лукаво примруживши одне око:
— Ви, я бачу, товаришу Морозов, мене зовсім не впізнаєте… А я вас одразу впізнав.
— Хіба ви знайомі? — здивувався Громов.
— Ні, — коротко відповів Морозов.
— Ну, це як сказати! — Стременний засміявся. — У вас, мабуть, таких знайомих було багато, а ось ви у нас один…
В очах у Морозова з'явилося легке занепокоєння.
— Щось не пригадую… — сказав він. — Де ж ми з вами зустрічалися?
— Та ніде, окрім вашої приймальні. Невже зовсім забули? А я там наробив галасу.
— Навіщо ж було галасувати? — повчально, з докором у голосі сказав Морозов. — І так усе б уладналось.
— Нічого не владналось. — Стременний зітхнув. — Ходив я до вас, ходив, просив-просив, лаявся-лаявся, а дах у будиночку, де я жив, ви так і не відремонтували. Хіба що тепер заяву приймете? Севастьянівський провулок, два…
— Він же тутешній, — вказуючи на Стременного порухом брів, сказав Ястребов, звернувшись до Громова. — Не куди-небудь йде — додому!
— Так, вірно, додому, — повторив Стременний, і обличчя його якось одразу спохмурніло. — Тут я й народився, і школу закінчив, і працювати почав на електростанції. Монтером… А потім, після інституту, сюди ж повернувся — змінним інженером. Та недовго попрацював — близько двох років. Більше не дав німець.
— А в місті хто-небудь з ваших лишився? — обережно запитав Громов.
Стременний кивнув головою:
— Батько!..
Морозов повагом вийняв з кишені записну книжку.
— То яка, ти кажеш, твоя адреса? Севастьянівський, два? Перекриємо тобі дах, неодмінно перекриємо! Дай тільки в місто ввійти. А тоді, звичайно, недогляд був… Ти вже пробач, брат, недогляд.
Громов ляпнув себе по колінах долонями:
— Ну й Сергій Пилипович! Як розійшовся! Та ти б спершу подивився, чи цілий той будинок. Може й даху ставити ні на що…
Морозов підвів на Громова свої світло-голубі очі.
— Ай справді, — сказав він задумливо. — Ну що ж, спершу подивимося, чи стоїть будинок. Якщо цілий, дахом його накриємо.
У записній книжечці він щось написав дуже дрібним, але чітким почерком. Громов заглянув йому через плече і прочитав півголосом:
— «Севастьянівський, два. Підполковник Стременний. Якщо цілий — вкрити залізом». Бійся бога, Сергію Пилиповичу! Хіба ж так можна писати? — Він голосно розсміявся.
Ястребов і Стременний вторили йому. Морозов злегка знизав плечима. Обличчя його було незворушне.
— А що таке? Коротко і ясно. Навіть не розумію, що тут смішного.
— Це тому, що в тебе немає почуття гумору.
— Немає, — спокійно погодився Морозов. — От і дружина мені часто каже: «Нудна ти людина, Серьожо, гумору в тебе ні на гріш». А що не скажу — сміється.
Всі присутні знову засміялися. Морозов махнув рукою:
— Смійтеся, смійтеся, я звик!
Двері знову відчинилися, і в бліндаж увійшов куховар — молодий хлопець у білому халаті, одягнутому поверх шинелі. У великих, червоних від морозу руках він обережно ніс казанок, кілька алюмінійових мисок, ножі і виделки. В бліндажі одразу запахло смаженим м'ясом, перцем і лавровим листом.