Майстер і Маргарита

— Десяток реалізувати не пощастить, — ув’язався той самий голос, холодячи серце буфетникові, — по смерті Андрія Фоковича дім негайно повалять і десятки буде передано в Держбанк.

— І не радив би я вам лягати в клініку, — вів далі артист, — який сенс помирати в палаті під стогін та хрипіння безнадійно хворих? Чи не краще влаштувати бенкет на ці двадцять сім тисяч і, заживши отрути, перейти в інший світ під звуки струн, в оточенні сп’янілих красунь і друзів-одчайдухів?

Буфетник сидів нерухомо і дуже зістарівся. Темні круги залягли під його очима, щоки обвисли, нижня щелепа відвалилася.

— Втім, ми розмріялися, — спохопився господар, — до справи! Покажіть ваші нарізані папірці.

Буфетник, хвилюючись, витягнув із кишені паку, розгорнув її та так і остовпів. У шматкові газети лежали червінці.

— Любий мій, ви справді недужий, — сказав Воланд, знизуючи плечима.

Буфетник, дико посміхаючись, підвівся з табурета.

— А, — заникуючись, проговорив він, — а якщо вони знову теє…

— Гм… — задумався артист, — ну, тоді приходьте до нас знову. Ласкаво просимо! Радий був познайомитися.

Вмить вискочив з кабінету Короз’єв, учепився буфетникові в руку, почав трясти її та упрохувати Андрія Фоковича всім, усім передати вітаннячка. Знетямлений буфетник рушив до передпокою.

— Ґелло, проведи! — кричав Коров’єв.

Знову-таки ця руда гола в передпокої! Буфетник протиснувся у двері, писнув «до побачення» — і пішов, як п’яний. Пройшовши трохи вниз, він зупинився, сів на сходинку, витяг пакунок, перевірив — червінці були на місці.

Тут з квартири, що виходила на цей майданчик, вийшла жінка з зеленою сумкою. Побачивши чоловіка, який сидів на сходинці й тупо дивився на червінці, вона посміхнулася і сказала задумливо:

— Що це у нас за будинок такий! І цей зранку п’яний. Шибку вибили знову на сходах, — приглянувшись уважніше до буфетника, вона докинула: — Е, та у вас, громадянине, червінців і кури не клюють! Ти б зі мною поділився, га?

— Облиш ти мене, Христа ради! — перелякався буфетник і хутенько приховав гроші.

Жінка розсміялася:

— Та дідько б тебе побрав, скупердяй! Я пожартувала… — і рушила вниз.

Буфетник повільно підвівся, підняв руку, щоб підрівняти капелюх, і переконався, що його на голові немає. Страшенно не хотілося йому повертатись, але капелюха було шкода. Недовго повагавшись, він усе-таки вернувся і подзвонив.

— Чого вам ще? — спитала його проклята Ґелла.

— Я капелюшок забув, — шепнув буфетник, тицяючи себе в лисину.

Ґелла обернулася. Буфетник подумки сплюнув і заплющив очі. Коли він їх розплющив, Ґелла простягала йому його капелюха так ще шпагу з темним руків’ям.

— Не моє, — шепнув буфетник, відводячи шпагу і швиденько налягаючи капелюха.

— Хіба ви без шпаги прийшли? — подивувалася Ґелла.