Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі
- Автор: Апанович Елена Михайловна
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 5-325-00062-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі». Краткое содержание книги:
Для істориків, краєзнавців, усіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
У головній церкві Святоюрського монастиря Галаца козаки збудували посеред церковної трапезної цегляний льох-гробницю й у ньому поховали тіло свого гетьмана. На домовину було покладено мармурову плиту з карбованою на ній епітафією, гербами України та Мазепи, а також фігурою одноголового орла. Але Мазепа, який не знав спокою за життя, не знайшов його й після смерті. Через декілька місяців після похорону, під час прутської кампанії, що була за господаря Дмитра Кантемира, турецьке військо зайняло й пограбувало Галац. Турки, сподіваючись знайти великі скарби в могилі Мазепи, викопали тіло гетьмана й викинули його останки на берег Дунаю. Допоміжний український корпус під проводом Орлика, що воював тут на боці турків, дізнавшись про святотатство, поклав останки Мазепи знову в давню могилу.
Майже через півтора століття, у 1835 р., родичі померлого молдавського боярина Дмитра Дерикча Баші, щедрого дарителя на Святоюрський монастир, виявили бажання поховати його посеред трапезної. Ченці відкрили могилу Мазепи, але вони не пам'ятали, чия це могила. На зачовганій богомольцями плиті напис неможливо було прочитати. Боярина поховали обіч тлінних останків Мазепи. Коли ж молдавський уряд заборонив хоронити людей у церквах, родичі цього боярина добули з могили кістки і боярина, й Мазепи і поклали їх у новій могилі — праворуч при вході до церкви. Надмогильна плита після довгих перипетій загубилася.
Місце поховання Мазепи відвідувало багато українських патріотів. У 1722 р. Орлик, проїжджаючи через Галац, уклонився могилі гетьмана. Він записав: «Був я у церкві св. Юрія, відвідав гріб покійного Мазепи. Я молився за його душу і казав відправити за нього панахиду з жалю, що така велика людина не має гідного для себе гробу». Український історик і офіцер російської армії Мартос напередодні війни з Наполеоном, у 1811 р., проїжджав зі своїм військовим підрозділом через Галац. Він напівтаємно відвідав могилу Мазепи. Паломництво до гробу гетьмана офіційні царські кола вважали мало не державною зрадою, змовою проти царської влади.
Український патріот Мартос зафіксував у своїх споминах ті роздуми й почуття, які пройняли його на могилі великого гетьмана. «Мазепа вмер далеко від свого рідного краю, за незалежність якого боровся. Він воював за свободу і за це вартий пошани прийдешнім поколінь. Коли він загинув, сини України втратили ті святі права, які Мазепа обороняв так довго із завзяттям і любов'ю справжнього патріота. Він щез, а разом із ним щезло ім'я України й славетних козаків. Він вирізнявся великими прикметами й підтримував розвиток наук. Відновив Київську Академію і збагатив її бібліотеку рідкісними дорогоцінними рукописами. Й ту людину, яка вернула Академії її славу, яка побудувала або відновила стільки святинь, проклинають щороку в першу неділю великого посту… Мазепа — освічена й гуманна людина, удатний полководець і провідник вільного, отже, щасливого народу! У Києві я був присутній на цій негідній відправі, в якій, на ганьбу нашої церкви, беруть участь митрополит, єпископ і все духовенство».
Жодне прокляття не в змозі було знищити велику ідею Івана Мазепи про вільну, незалежну, самостійну Україну. Історичний досвід незаперечне переконує, що вільна незалежна держава як історична структура, що забезпечує народу економічний і культурний розвиток, сприяє поступу, прогресу країни, її рівноправній участі в розвитку цивілізації. Панування чужоземної держави, особливо імперського характеру, в економічному відношенні є по суті панщиною на державному рівні. Народ вимушений віддавати свої матеріальні й духовні здобутки, а народне господарство тим часом занепадає. В духовному ж відношенні соціальна деградація призводить до зникнення народу, знищення його мови, культури. Тому ідея державної суверенності, незалежності має загальнолюдське значення і забезпечує нормальне існування кожного народу, кожної нації, зберігає етнофонд людства.
Останнє десятиріччя XX ст. ознаменоване могутнім історичним процесом відродження національної самосвідомості народів Східної Європи й колишнього Радянського Союзу, їхнім нестримним устремлінням до незалежності своїх держав. Хоч остання, найбільша й найжахливіша імперія в світі — радянська — розвалилася, однак пресинг залишків імперських структур, імперське мислення, інші історичні обставини мають наслідком те, що подекуди цей процес проходить болісно, у деструктивних умовах. Однак колесо історії не повернути назад.