Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»
- ISBN: 978-617-585-034-3
- Переводчик: Юрий Игоревич Андрухович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича». Краткое содержание книги:
Які лиш вади й хиби, які носики — сплющені й кирпаті, які прищі й ластовиння не протягуються потайки з бравадою під прапором цієї фікції! Немає такої потворності чи пересічності, що їх би злет тієї віри не поривав за собою в оті фіктивні небеса досконалості.
Усанкціоноване такою вірою, тіло виразно гарнішає, а ноги, справді красиві й еластичні, в бездоганному взутті, промовляють своєю ходою, квапливо пояснюють плавним лискучим монологом переступання все багатство ідеї, що її пихато замовчує сховане обличчя. Руки вони тримають у кишенях своїх коротких обтислих жакетиків. У кав’ярні й театрі вони закидають одну на другу високо, до колін, відкриті ноги й виразно ними мовчать. Це тим часом усе щодо однієї з міських особливостей. Я вже згадував про тутешню чорну рослинність. Окремої уваги заслуговує певний різновид чорної папороті, величезні пучки якої прикрашають вази в кожному місцевому помешканні та громадському закладі. Це якийсь майже жалобний символ, похоронний герб цього міста.
Стосунки в Санаторії з кожним днем стають усе нестерпніші. Нічого іншого тут не скажеш — ми потрапили в пастку. Від моменту мого приїзду, коли перед новоприбулим було створено деяку видимість гостинної запобігливості, керівництво Санаторію не завдає собі й найменшого клопоту, щоб у нас лишалася хоча б ілюзія певної опіки. Нас просто-таки покинуто напризволяще. Нікому немає діла до наших потреб. Я вже віддавна впевнився в тому, що дроти електричних дзвінків обриваються тут же над дверима й нікуди не ведуть. Обслуги не видно. Коридори вночі і вдень занурені в темряву й тишу. В мене сильне враження того, що ми єдині гості цього Санаторію, а таємничі і стримані гримаси, з якими покоївка зачиняє двері кімнат, заходячи або виходячи з них, — усього лише містифікація.
Іноді хочеться одні за одними широко повідкривати двері всіх кімнат і так залишити їх розчахнутими навстіж, аби викрити цю ницу інтригу, в яку нас утягнуто.
Проте я не зовсім упевнений у своїх підозрах. Часом пізньої ночі я бачу в коридорі Доктора Ґотарда — як він кудись поспішає слідом за покоївками в білому операційному халаті і з клізмою в руці. У таку квапливу мить його важко зупинити і приперти до стіни рішучим запитанням.
Якби не ресторація та цукерня в місті, можна було б умерти з голоду. Я досі не зміг допроситися другого ліжка. Про свіжу постіль немає мови. Слід визнати, що загальне послаблення вимог до побутової культури не оминуло й нас.
Лягти у ліжко в одязі й черевиках завжди було для мене як для людини цивілізованої чимось просто немислимим. А тепер я приходжу додому пізно, п’яний від сонливості, — в кімнаті півтемрява, фіранки на вікні тріпочуть від зимного повіву. Я непритомно валюся на ліжко й запорпуюся в перини. Так я сплю протягом цілих нерегулярних відтинків часу — днями, тижнями, мандруючи порожніми краєвидами сну, завжди в дорозі, завжди на стрімких гостинцях дихання, то легко і гнучко з’їжджаючи з лагідних схилів, то насилу спинаючись по вертикальній стіні хропіння. Досягнувши вершини, я поглинаю зором величезні виднокола скелястої та глухої пустелі сну. Котроїсь пори, в незнаному пункті, десь на раптовому повороті хропіння, я прокидаюся напівпритомний і ногами відчуваю батькове тіло. Він десь там лежить, згорнувшися клубком, маленький, мов кошеня. Я знову засинаю з відкритим ротом, і вся велетенська панорама гористого краєвиду хвилясто і велично тягнеться повз мене.
У крамниці батько розгортає напрочуд жваву діяльність, провертає оборудки, всю свою красномовність мобілізує на переконування клієнтів. Його щоки червоніють від збудження, очі блищать. У Санаторії він лежить тяжко хворий, як лежав протягом останніх тижнів удома. Ніяк не приховати вже того, що процес прискореними кроками наближається до фатального кінця. Батьків голос слабне, звертаючись до мене: «Ти мав би частіше бувати у крамниці, Юзефе. Продавці обкрадають нас. Ти ж бачиш — я вже не на рівні вимог. Лежу отут, хворіючи тижнями, а крамниця марнується, покинута напризволяще. Не було якоїсь пошти з дому?».